Гольт задумався, а тоді знову спитав:
— Що називають коханням, батьку? Якщо поставитися до цього серйозно, то чи можна навчитися кохати?
— Ти задаєш мені надто складне запитання, — відповів професор Гольт. — Безсумнівно, одна людина може навчитися в іншої отієї сталості почуттів, яка їй необхідна, коли вона хоче домогтися в житті серйозних успіхів на користь собі і людям.
Гольт з вдячністю подивився на батька.
— Мені хочеться показати тобі Анжеліку, — сказав він, підводячись.
Професор кивнув.
— Восени ви всі роз’їдетесь, — сказав він. — Ти, Гундель, доктор Цернік… Отоді я залишусь зовсім один.
Гольта нестримно тягло до Анжеліки, він хотів побачити її, поговорити з нею, він не міг дочекатись наступного дня, коли вони домовились зустрітися. Чим ближче він підходив до її будинку, тим більше уповільнював крок. Він ще і ще раз перевіряв сам себе, запитував, чи готовий шукати своє щастя в праці — в аудиторіях університету, в царстві духу, двері до якого були тепер перед ним відчинені. Батько знайшов своє щастя в роботі, Юдіт — в боротьбі за визволення свого класу. Ну, а Гольт? Він також ладен піти їхнім шляхом.
Цього разу в домі, де мешкала Анжеліка, Гольт нікого не зустрів. Він постукав. Йому відчинила бабуся Анжеліки — маленька, худорлява, незграбна сива жінка. Вона була в робочому халаті, в руках тримала мітлу, держак якої стирчав у неї над головою, наче піка. В усій її позі, в сильному низькому голосі було щось рішуче й войовниче.
— Що вам треба? — запитала вона.
— Я хотів би поговорити з Анжелікою, — чемно промовив Гольт.
— З Анжелікою? — перепитала бабуся, підвищивши голос.
Вона потяглася рукою в кишеню халата, наділа на ніс пенсне і оглянула Гольта з голови до п’ят.
— Ага-а! Так це ви! Темні очі, темне волосся, зухвале обличчя, в одній сорочці, двадцять років… Он воно що! — вигукувала вона чимдалі дужче. — І він ще наважується з’явитись мені на очі. Негідник! Звів моє дитя!
— Будь ласка… не треба так кричати! — попросив Гольт.
— А хто кричить? — гукнула стара жінка ще голосніше. — Ви ще не чули, як я кричу! — Проте відступила вбік і жестом запросила увійти. — Заходьте! Зараз я поговорю з вами по-іншому.
Вона грюкнула за його спиною дверима, провела його через кухню в сусідню кімнату, причинила другі двері і тут напустилася:
— То що вам тут треба? А я думала, що ваш і слід уже прохолов! Хіба я для того посилала дитя в оту розчудову школу, щоб її там звів отакий негідник? Хіба я задля цього сварилась з опікуном, щоб він не забирав її з школи, чи, може, заради того, щоб її через вас вигнали звідти? Ага-а! — знов протягла вона і погрозливо підняла мітлу. — Дитя виплакало всі очі по цьому парубійку! Опікун, ота мавпа, допікає їй на кожному кроці «ганьбою» та «безчестям». А цей негідник, бачте, ніби нічого й не сталося, приходить сюди, позичивши у сірка очі!
Вона знову так грізно посунула на Гольта, що той мимоволі подався назад.
— Що ви зробили з бідним дитям! Що ви їй набрехали, від чого вона розтала як віск? Чим ви їй задурили голову, що вона на цілих три дні кудись війнула з вами? Не взяла навіть нічної сорочки! Та ви гляньте на мене! Сорок один рік я була замужем, і чоловік жодного разу не бачив мене без нічної сорочки! І як ви смієте дарувати їй таку сумну книжку? Вона читала мені. Так діяти негоже! Чому ви не даєте їй книжок, щоб вона сміялася? Може, це ваш метод підбивати дитя? Геть з очей! Ви не варті моєї дитини! — На тому гнів старої вичерпався, і вона заговорила вже не так голосно: — Що ви хочете від Анжеліки?
Гольт зовсім розгубився. Він боявся нового вибуху і тому обережно промовив:
— Якщо ви дозволите, я хотів би познайомити її із своїм батьком.
— Відколи це ви стали питати в мене дозволу? — вигукнула стара. — І взагалі, хто ваш батько?
— Він професор тутешнього університету.
— Ага, значить, злидар! — сказала бабуся. — Не має за що навіть підбити підметки до черевиків, а гадає, мабуть, що він кращий за пролетаря, чи не так? Мовчіть! Я шістнадцять років прибирала в одного професора, а тому знаю! — Однак вона глянула на Гольта трохи лагідніше. — Принаймні ви здаєтесь мені хоч не таким дженджиком, як Егон! Йому я ще виллю колись помийне відро на голову! — погрозливо засміялась стара. — . А навіщо вам знайомити дівчину із своїм батьком? — запитала вона.
— Дуже вже йому хочеться побачити Анжеліку, — відповів Гольт. — Я розповів батькові про неї.
— Он воно як! Тепер ви хочете стати кращим другом Анжеліки? — зненацька вона знову закричала на Гольта, підступивши до нього так близько, що він почув навіть запах ядрового мила і воску для натирання підлоги, яким несло від неї.— Але я вас попереджаю: не думайте собі, що коли ви станете студентом, то вам все буде дозволено! Стати студенткою, хлопче, може й моє дитя! Та й тепер вона вченіша за вас! А якщо хочете мені сподобатися, то спершу навчіться якоїсь путящої справи!
Читать дальше