Дітер Нолль: Пригоди Вернера Гольта

Переклав ЮРІЙ МИХАЙЛЮК

Задзвонив будильник. Вернер Гольт злякано прокинувся, прожогом скочив з ліжка і, похитуючись, став посеред кімнати. Сон не відсвіжив його. У всьому тілі відчувалися втома і якесь заціпеніння. Боліла голова. За годину в гімназії розпочнуться уроки.

В навстіж розчинені вікна щедро лилося сонячне світло. Кінець травня 1943 року був сухий і жаркий — чудова днина для купання. Річка, що недалеко від містечка з шумом виривалася з міжгір’я, вабила зеленими берегами більше, ніж отой цегляний будинок гімназії з його задушливими класами.

«Математика, історія, ботаніка, зоологія, — перебирав у пам’яті Гольт. — Потім ще два уроки — Мааса, асистента Мааса — латинська і англійська мови. Переклад з Лівія треба буде списати у Візе під час великої перерви. А якщо мене викличе Ціккель-Меме, тоді я пропав…» Тупий біль, що засів десь у мозку, поступово проходив. Тепер Гольт пригадав— уночі він бачив хвилюючі й страшні сни: то перед ним з’являлася у своїй барвистій, мов у циганочки, спідниці Марія Крюгер, а потім він ніби бився з Вольцовом.

«Я, мабуть, хворий, — подумав Гольт, роблячи перед розчиненим вікном фіззарядку і після третього присідання відчувши, що в нього паморочиться голова. — Не піду до гімназії, мені й справді погано, проваляюся день у ліжку. Ні! Не можна! Якщо мене сьогодні не буде в гімназії, всі вирішать, що злякався Вольцова». Від цієї думки на душі стало ще гірше. Вчора він знову посварився з Вольцовом. Між ними щодня бувають сутички, а сьогодні вже не обійдеться без справжньої бійки. Гольт нікого не боявся в класі, але супроти Вольцова не мав жодного шансу, і це гнітило його душу. Бо так уже в світі ведеться ще з часів Гомера: непереможному герою прощають навіть чванство, а з битого хвалька тільки насміхаються.

«А шкода, — скрушно думав Гольт. Знехотя умиваючись холодною водою і мерзлякувато здригаючись, він поглядав у дзеркало. — Дуже шкода! Якби ми з Вольцовом були друзями, то верховодили б усією гімназією, адже допризовників забрали в армію і тепер наш клас найстарший».

Гольт досуха витерся рушником. Помацав щоки і верхню губу. Як на лихо, і борода не поспішає рости. Він уже й голився лише заради того, щоб підтримувати свій престиж. Подумати тільки: вже шістнадцять з половиною років — і майже ніяких ознак бороди. Зовсім гладенька шкіра. Просто ганьба! Тому й не дивно, що він не наважується підійти до Марії Крюгер, коли та, мов кішка, вештається біля купалень. Проте недавно — Гольт точно пам’ятає — Марія обпалила його якимось загадковим поглядом… А підборіддя вже таки добре дряпає.

Зріст — метр сімдесят п’ять, вага — шістдесят сім кілограмів, в плечах, правда, трохи вузькуватий, але мускулистий; та поряд з Вольцовом, який має цілих метр вісімдесят вісім і важить добрих дев’яносто кілограмів, Гольт здається справжнім хлопчиськом. Він знову глянув на себе в дзеркало — темноокий чорнявий юнак, над лобом хвацько кучерявиться непокірний чуб. Гольт причесався, одягся. Голова вже перестала боліти, тільки на лоб щось ніби тиснуло. І ковтати важко, в роті пересохло.

У Вольцова вже здавна слава першого забіяки в гімназії, через нього двічі збиралась педагогічна рада, а на третій його не виключили тільки завдяки втручанню дядька — генерала. «А я, дурень, ще новачок у класі, не встиг прийти, як уже змагаюсь з ним за першість, і це замість того, щоб подружитися! Оце був би приятель — Гільберт Вольцов! Справжній друг, як Гаген фон Троньє [1] Гаген фон Троньє — персонаж з німецького епосу — "Пісні про Нібелунгів". , Віннетоу [2] Віннетоу — герой бульварних романів Карла Мая, написаних у націоналістичному дусі. або Роллер [3] Роллер — один з позитивних героїв трагедії Фрідріха Шіллера «Розбійники». !»

Нарешті Гольт зібрався, засунув у портфель кілька книжок і побіг східцями вниз.

Будинок належав сестрам Євлалії та Вероніці Денгельман, власне кажучи, їхній вісімдесятирічній матері, яка через старечу недоумкуватість жила під опікою дочок. Старшій було п’ятдесят два роки, а молодшій — сорок шість. Сестри утримували пансіон — «Житло і харч для одинаків». З Голь-том тут панькались, бо мати його щедро платила: вона завжди балувала сина. В пансіоні він жив уже два місяці і весь цей час тиранив обох хазяйок.