Дітер Нолль: Пригоди Вернера Гольта

Зійшовши на перший поверх, Гольт гукнув, щоб йому подали каву. Вероніка Денгельман, молодша з сестер, поставила перед ним чашку і тарілку з бутербродами. Обличчя її було густо намащене кремом, волосся накручене на бігуді.

— Доброго ранку! — привіталася жінка.

Гольт не відповів. «Я хворий, — вдруге промайнула в нього думка. — Зараз вона почне своє «поспішайте»… Ковтати так боляче, ніби в горлі рана».

— Поспішайте, — сказала фрейлейн Денгельман, — ви запізнитесь, і нам знову дорікатимуть.

Гольт відсунув тарілку з бутербродами. На дверях, кутаючись у злинялий халат, з’явилась Євлалія. «З обличчя — справжня тобі овечка, — подумав Гольт. — А Вероніка дуже нагадує місяць уповні».

— Вам уже давно пора до школи, — втрутилась тепер і Євлалія. — Скоро сім…

Він кинув на неї сердитий погляд. «Коли вже так трапиться, що Вольцов мене переможе, — міркував Гольт, — то, аби відновити повагу класу до себе, я утну щось надзвичайне. Найкраще, мабуть, на уроці Мааса, нашого класного керівника! Я уже всім учителям добре допік: і тому Меме-Ціккелю, і Шенеру, і Груберові — всім… Тоді Цемцький не кидатиме в’їдливо: «Мааса ти боїшся…» У Мааса на уроках ніхто не наважується пустувати, навіть Вольцов. Але я бував у бувальцях. Викину коника Маасу — і відразу ж стану героєм дня. Ось, наприклад, викличе мене Маас відповідати, а я мовчатиму ніби води в рот набрав. Він, звичайно, захоче мене покарати, а я витягну з кишені довідку від лікаря про те, що я з учорашнього дня глухонімий. От тільки де взяти таку довідку? Або почну відповідати і тут удам, що не можу розкрити рота: судорогою звело щелепи. З горла вириватиметься тільки якесь безпорадне белькотання, і клас, звичайно, шаленітиме від реготу. А коли Маас уже розлютиться до нестями, хтось із хлопців, за домовленням, підійде і дасть мені ляпаса. І щелепи відразу ж стануть на місце. Нехай тоді Маас спробує довести… що було в дійсності! Це чудова ідея! Або… може, пошити Мааса в дурні його ж безглуздими, довгими, заплутаними реченнями?

Гольт все ще нерухомо сидів за столом. «Чудовий день! От якби човен з вітрилами! Можна було б…» Його погляд упав на зігнуту постать старої Денгельман за вікном; тюпаючи по грядках, вона виривала молоді стебла кольрабі — всі поспіль, одне за одним…

— Ви майже щодня запізнюєтесь до школи, — продовжула дорікати Вероніка Денгельман, — вчора я зустріла пана Бенедікта…

«Бенедікта? Це ж учитель фізкультури, він такий простодушний… А ось зараз стара повириває і всю салату!»

— Наглядали б краще за своєю городиною, — сказав Гольт, — стара в грядках!

— О боже милосердний! О боже!

Загрюкали двері. На городі зчинилася сварка.

Гольт вийшов з дому. Він повільно прямував вздовж залізничної колії. Хлопець не поспішав, бо на перший урок все одно запізнився, а виправдання можна завжди знайти. Найчастіше він посилався на закритий шлагбаум.

— Гольт! — покликав хтось ззаду. — Зачекай-но!

«Це Рутшер. Тепер усю дорогу псуватиме мені настрій», — невдоволено думав Гольт.

Фріц Рутшер був сином викладача вищої школи, який помер два роки тому.

— Уже за сім перевалило, — мовив Фріц, переводячи дух. — Треба поспішати! — Від швидкого бігу він так захекався, що навіть перестав заїкатись.

— А ти що, боїшся? — буркнув Гольт.

— Удвох, — промимрив Рутшер, хлопчина з білявим волоссям, — удвох легше виправдуватися.

Вони перейшли колію. Звідси вниз, до центру міста, вела Бісмаркалее, широка, обсаджена липами вулиця. Обабіч неї дачі. «Тут живуть Барніми», — згадав Гольт. Він з цікавістю глянув на великий цегляний будинок. Полковник Барнім мав двох дочок. П’ятнадцятирічна Герда вчилась у жіночій гімназії. Гольт іноді зустрічав її по дорозі до школи — худе, веснянкувате дівча. «Кажуть, у неї є сестра, Ута Барнім; тій уже дев’ятнадцять. Вона закінчила школу з відзнакою і минулого року була чемпіонкою округу з теніса. Я її ще жодного разу не бачив, але всі говорять, що вона перша красуня в місті. А ось тут, поруч, живе Петер Візе. Цей, напевно, вже давно в школі. Візе Петер — справжній Мізе-Петер [4] Мізе-Петер — скиглій, буркотун (ніж.). . Перший учень у класі, знає все на світі, навіть доповіді може виголошувати латинською мовою, але ніколи не бере участі в наших витівках. На роялі чудово грає».

Гольт часто під яким-небудь приводом заходив у дім судді Візе. Виждавши трохи, він нарешті зважувався: «Заграй-но що-небудь!» Тоді хворобливий, слабосилий Петер ішов до рояля. Гольт міг годинами, нерухомо сидячи у кріслі, слухати його гру.