Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

Знадвору постукали. Обличчя старої враз полагіднішало.

— Це Анжеліка! — прошепотіла вона. — Ну що ж, познайомте дівчину з вашим батьком, щоб вона, зрештою, хоч сліз не лила більше! А тепер я залишаю вас самих. — Вона взяла мітлу і вийшла з кімнати.

За дверима почувся голос Анжеліки і лагідна мова старої:

— Іди до кімнати, в тебе гість.

Анжеліка стояла в дверях, стомлена, бліда і серйозна-серйозна. Вона, видно, не могла повірити, що це саме він. Але ось її очі широко розкрились і проясніли, й вона кинулась до Гольта, припала до його грудей.

— Я ніяк не могла повірити, що це ти! — сказала вона, зітхаючи, ледве чутно. Потім глянула йому в обличчя, і в очах у неї затаївся страх. — Чому ти прийшов сьогодні? Щось сталося?

Він обняв її.

— Не бійся. І взагалі нічого більше не бійся. Але спершу розкажи мені, як твої справи в школі.

Вона припала до його грудей.

— Сьогодні була педрада, і мені звеліли прийти на неї. Я оце щойно звідти. Вони спершу були сердиті, але потім усі виступили на мій захист: і Лорентц, і Петерсен, а надто Готтескнехт. Вони сказали, щоб я більше ніколи не пропускала занять…

— А твій опікун? — запитав Гольт.

— Той… — почала неохоче Анжеліка, — той протуркотів мені всі вуха, що я знеславлена і зганьблена. — Вона закинула назад голову і вперто сказала: — Він просто меле різні дурниці!

— Але дивись! Будь мені вірна! Бо коли з’явиться другий, і третій і так далі, то у твої сімнадцять років це дійсно буде ганьба!

Вона розгублено подивилась на нього, нічого не розуміючи.

— Про що ти говориш?.. Я повинна бути тобі вірною?..

— Адже ти вже знаєш, що я маю на увазі!

Силкуючись угамувати хвилювання, вона запитала:

— Отже, тоді це правда? О боже, значить, ми не розлучаємося назавжди, коли ти поїдеш учитися?

Він міцно стиснув її в обіймах, вражений і присоромлений.

— Звісно, що ні! — сказав він. — Пробач, я завдав тобі стільки болю! — І потім зовсім тихенько додав їй на вухо: — Ніщо не закінчилось. Все тільки починається, і я знову радію життю, тому що в мене є людина, яка любить мене, якій я потрібен, про яку я мушу піклуватися і задля якої берегти себе… Не плач… Будь щаслива, весела, як раніше! Присягаюсь тобі, я нічого не хотів і не шукав, окрім кохання. І я вдячний тобі за нього.

Вона вже не плакала. її голова лежала в нього на грудях. А Гольт згадав давнє дитяче уявлення про кохання, про оте кохання, що буває в казках і в легендах, яке навік з’єднує серця двох людей, про яке він читав іще хлопцем і про яке завжди мріяв. А коли Анжеліка підвела на нього очі, її риси злилися з незабутніми рисами Гундель.

Літо було жарке. Та от уже й минулися гарячі дні. Настало бабине літо, пожовкло листя. Разом з вереснем наближалася розлука, а з розлукою і радість нового побачення. Гольт збирався в дорогу.

Гундель і Шнайдерайт поїхали ще в кінці серпня. Останній вечір Гольт провів з Анжелікою. Другого дня вранці, перш ніж поїхати на вокзал, Гольт іще раз зустрівся з Юдіт Арнольд. Вони разом вийшли з Менкеберга. Осінній туман заслав вулиці. Шосе вело вгору, туман чимдалі рідшав, і коли вони піднялися на пагорб, в очі їм ударило сліпуче проміння сонця. Гольт огледівся довкола. По небу пливли хмари. Долина, сповнена туманом, нагадувала мерехтливе море, що простяглося аж ген до далеких гір. Місто, з його куполами, баштами і будинками, у яких струмувало життя, таємничо ховалося в тумані. Довколишні поля недавно були зорані, і над тополями кружляло безліч перелітних птахів.

— Я радий, що їду! — сказав Гольт. — Але ти мені обіцяла назирати за Анжелікою!

— А хто назиратиме за тобою? — запитала вона. — Тобі це необхідніше! Мені аж не по собі стає, коли подумаю, що ти ще можеш накоїти!

— Є люди, — відказав Гольт, — для яких усе в житті дається легко, без боротьби, як само собою зрозуміла річ. А є інші — яким усе важко дається, і вони змушені все, так би мовити, сперту переварити в собі, з муками знаходячи істину. Але вони не можуть без істини жити, а від помилок можуть загинути. Я вийшов із світу, який збудований на помилках. І я хочу вирватись із того хибного світу на волю. Тепер я знаю, що дорога з нього значно довша, ніж я гадав. Я відчув по собі, як людині тяжко доводиться, коли всі одвертаються від неї, коли кругом одна лише зневага. Я тільки боюся ще будь-коли залишитися самотнім. Я проб’ю собі дорогу в житті, бо почуваю в собі невичерпні сили. Будеш моїм другом? Допомагатимеш мені?

— Так, якщо ти боротимешся, якщо не відмовишся від боротьби, — сказала вона і, глянувши йому в очі, додала: — І якщо будеш справжньою людиною.