Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

Гольт заплющив очі. Заждіть-но! Нехай Шнайдерайт не дуже заноситься. Прийде час, і Гольт вийде наперед, а Шнайдерайт знову зникне в мороці, з якого вийшов.

Гольт відкрив очі. Тепер, коли ненависть була усвідомлена, він відчув у душі наче якусь порожнечу. Він був спустошений. Атестат зрілості, право навчання в університеті — і все! Більш нічого, абсолютно нічого не було досягнено. Треба шукати далі.

Навіщо він їхав сюди з Анжелікою? Можливо, для того, аби заповнити порожнечу, щоб шукати і знайти кохання, задля того, щоб відчути гарячий подих справжнього життя. Життя, якого він так довго шукав, шукав марно, шукав скрізь і завжди — спершу на війні, потім у Гамбурзі, в глушині і нарешті цілий рік у тісній комірчині над книжками, у нездійснених мріях про Гундель.

Анжеліка рушила до хатини. Вечір був прохолодний, і вона змерзла, та коли вона порівнялась з Гольтом, він стиснув її руку.

— Я тобі набрехав, — сказав він, — мій друг Зепп не приїде.

Вона не перелякалась. В душі вона сподівалась цього. І він зрозумів, що думкою вона вже звиклась з тим, що мало статись.

Гольт обняв її і, цілуючи, відчув, що вона не чинить ніякого опору і вся піддається йому. Він поніс її в хатину. Цієї ночі він не піде від неї, як колись, розпалений поцілунками і розчарований, у своє порожнє й холодне ліжко. В цю ніч полум’я мало горіти і горіти.

Вечірній вітер ввірвався у розчинене вікно і грюкнув дверима. Анжеліка крізь сльози повторяла: «Так, так, так», наче хотіла тричі відректись від свого колишнього «ні».

До міста Гольт з Анжелікою повернулися лише в середу ввечері. Він раптом відчув, що не може зносити її погляду, не може дивитись на неї. Він усе ще чув, як вона запитувала — першої ночі з надією, другої з острахом, третьої з відчаєм: «Невже, коли ти поїдеш, всьому справді настане кінець?» Він не сказав ні «так», ні «ні». Він промовчав.

— Але ж ми ще побачимось? — запитала вона.

— В суботу. На Грюнплац, о другій.

— Не раніше?

— Ні, не раніше, — сказав він.

Потім Гольт довго блукав вулицями. Втеча не вдалася. Він знав і раніше, що вона не вдасться. Позаду лишились проведені з Анжелікою дні, і нереальні ночі, і сон, який вона тричі переривала своїм запитанням і від якого він пробудився аж зараз. Перед ним було життя з усіма його можливостями. Та Гольт не відчував ні втіхи, ні надії. У свої двадцять років він майже не відчував радості життя.

Він довго стояв на перехресті і дивився на перехожих. На їх обличчях позначилось нестерпне голодування, пора обезцінених грошей, пора важких починань. Чим жили ці люди? Вони жили чеканням, надією. Тільки в Гольта не було ні надій, ні чекання.

Чому він закінчився, отой втішливий сон про Анжеліку? Час, у який було кинуто Гольта попри його волю, цей триклятий час пожер його, спустошив, висушив. А рештки почуттів, які Гольт приволік із собою з війни, він непомітно розтринькав на дрібниці. Тепер він банкрот. І взагалі по-справжньому він жив лише в чеканні на Гундель.

Анжеліка? Може, вона була не чим іншим, як останньою відчайдушною спробою заповнити порожнечу, заглушити тишу? В такому разі він втягнув з собою у катастрофу ще одну людину — Анжеліку. А вона ж могла стати саме отією справжньою, яку він шукав! Готовою на жертви, до смерті закоханою. Вона віддалась йому з такою радістю, що він жахнувся, він чогось такого не сподівався від неї, він відчував себе нікчемою. Тепер він винен перед нею. То був сон, чарівливий сон — бути її попутником, її другом, захисником її незрілості. Але щоб і далі марити Анжелікою, він повинен був забути про Гундель. Він міг для Анжеліки зробити ще тільки одне: сказати їй правду, розкрити обман, якого він допустився по відношенню до неї.

Коли Гольт про це подумав, то відчув, як важко йому буде сказати їй гірке «прощай». Він також відчув, що її кохання було для нього не дурманом, а опорою і допомогою. Як добре, що він утік до неї! І однак хотілось, щоб усе сталося по-іншому. Гольт шкодував, що втягнув дівчину у свої суперечності, але ж каяття завжди приходить надто пізно.

Коли Гольт піднімався по сходах до себе в кімнату, то на горі зустрів Гундель. Вона стояла мовчки. Гольт зупинився і привітався до неї. Гундель не відповіла. Вона впівголоса сказала:

— В понеділок кілька разів дзвонив Аренс. Він хотів сказати тобі, що Анжеліку розшукує бабуся. Анжеліка від неділі не поверталась додому. Це брехня, що вона поїхала з шкільним хором.

Отже, обман розкрився. Але від Гундель Гольт так чи інакше не став би приховувати правди.