Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— Ти… — злякано мовила вона. — Ти з Горстом… Що це означає? Я нічого не розумію!

— Наші стосунки треба змінити, — сказав Гольт. — Я відкладав цю розмову, поки не одержав атестат зрілості. Ти мусиш сказати, кого ти вибираєш — мене чи Шнайдерайта. — І його знову прорвало: — Я більше не можу дивитись, я більше не хочу, щоб мені кидали, наче собаці кістку, один вільний вечір… Я хочу знати, чого мені сподіватися.

Усі дні після візиту Церніка очі Гундель світились радістю, чеканням, відчуттям свободи, впевненістю в собі. Зараз вони враз погасли. Гундель сиділа розгублена, пригнічена, безпорадна. Гольт це помітив. Він знав, що завдає їй болю. Коли б не Шнайдерайт, йому б не довелося мучити її. Він не винен. Винен Шнайдерайт.

— Я не хочу, щоб ти їхала з Шнайдерайтом до моря, — сказав Гольт, і голос його був скоріше сумний, аніж наполегливий. — Поїдь у відпустку зі мною. Я не хочу, щоб ти довго була з Шнайдерайтом. Ти мусиш бути зі мною. Скажи Шнайдерайту, що між тобою і ним усе скінчено, що це була помилка і нехай він дасть тобі спокій.

— Але… Адже ти не повинен вимагати цього від мене! — вигукнула вона сердито.

— Я або Шнайдерайт, — сказав Гольт. — Адже це так просто.

Гундель дуже збентежилася.

— Вернер, зрозумій же! Звідки мені знати… А тепер, коли мені доведеться ще стільки років учитись… Я зовсім не знаю, що тобі відповісти… — Вона замовкла, сумно подивилась на Гольта і з благанням у голосі додала: — Давай залишимося друзями, давай завжди будемо найкращими друзями… І чому я не маю права приятелювати з Горстом? Ніяк не збагну цього!

— Зате я все чудово розумію, — сказав Гольт. — Добре подумай і дай відповідь: з ким ти поїдеш у відпустку? Зі мною в гори чи із Шнайдерайтом до моря?

— Я хочу поїхати з групою в туристський табір! — відповіла вона з неприхованим завзяттям. — Не розумію, чому мені не можна поїхати разом з усіма в табір! — Однак вона знайшла-таки вихід: — І ти поїдеш з нами! Горст, напевно, дістане й для тебе місце. Ми проведемо відпустку всі разом!

Гольт устав. Він тихо, з гіркотою і водночас глузливо сказав:

— Ви хочете, щоб я знову вдовольнився кісткою з вашого столу — твого і Шнайдерайта?

Поразка була повна. Він повинен був знати, що Гундель від цього чоловіка не відступиться! «Хто ж тоді я?» — запитав сам себе Гольт, в душі у нього закипала злість. Хіба він не домігся результатів, які викликали у всіх повагу? Ні, він не заслужив, щоб його отак відштовхували! В нього немає потреби за кимось бігати. Він цілий рік боровся за Гундель, а тепер не бігатиме за нею й години. Є люди, що будуть щасливі, коли він прийде до них… Анжеліка!

Біля дверей Гольт іще раз озирнувся.

— Принаймні тепер я знаю, чого мені сподіватися.

Він дивився на Гундель, на її каштанове волосся, на її карі очі. Вона здавалась засмученою. Гольт чемно попрощався. Але це коштувало йому великих зусиль. За дверима він не стримався і затулив руками обличчя.

— Гундель! О боже! Гундель!

Він опанував собою. Ніхто не повинен знати, що в нього на серці.

Гольт пішов до Анжеліки.

В будинку, де вона жила, він зустрівся з Егоном Аренсом.

— От добре, що ви вирішили завітати до мене! — озвався Аренс. — Справді, чудова ідея! Прошу вас, заходьте! Я тільки приведу нагору свого старого, і всі разом чай питимемо!

— Даруйте, — відказав Гольт. — Я до Анжеліки.

— Та невже? — вигукнув Аренс. Потім похитав головою і фамільярно підморгнув: — А чому б і ні? Вона гарненька… вродлива!

Гольт піднявся сходами вгору. Йому було байдуже, що його побачили. Адже з Гундель усе покінчено. На кого він мав іще зважати? Хіба що на бабусю Анжеліки? Нехай відчиняє! Він подзвонив.

Але двері відчинила Анжеліка. Не вірячи своїм очам, вона спершу тільки розгублено дивилась на нього, потім її обличчя засяяло від щастя. В цьому обличчі він міг читати, як у книзі. Він бачив, що вона була вражена, хоча завжди знала — настане день, і він прийде до неї… Нарешті Анжеліка відступила вбік, і він ввійшов услід за нею до кімнати.

Вона не промовила й слова і все ще тільки мовчки дивилась на нього. Він сказав:

— Завтра я хочу на кілька днів поїхати в Пісковикові гори на Ельбі. Житиму в лісовій хатині. — Він не подумав, що їй ще цілий тиждень ходити до школи. — Я хочу взяти і тебе з собою, — сказав він. — Поїдеш?

Йому здалося, що в неї на обличчі промайнула тінь страху.

— Мій друг Зепп також приїде. Ми будемо не самі,— збрехав він.

Нарешті до неї повернувся дар мови: