Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

Шнайдерайт вмить став серйозним.

— Ага-а… — сказав він, — йдеться про Гундель, якщо я вірно вас зрозумів?

— Атож, ви зрозуміли вірно. Йдеться про Гундель. — Гольт схрестив на грудях руки. — А зараз уважно вислухайте мене.

Слова так і полилися з нього. Він заговорив упівголоса, швидко, гаряче. Здавалось, слова ті не контролював розум, вони нестримно лилися з його наболілого, доведеного до розпачу серця.

— Я знайшов Гундель, коли вона потрапила у скрутне становище. Хоч який я був задурманений, а взяв близько до серця її біду і знайшов їй притулок у Гомулки. Гундель дала слово ждати мене, чекати мого повернення. Вона перейшла зональний кордон, щоб дочекатись мене в мого батька… Ви розумієте?! — вигукнув запально Гольт. — Гундель — це частина мого життя, а не вашого! Я напівмертвий доповз до неї. Я ніде не знаходив спокою і відмовився від усього, що було колись мені близьке й дороге, бо в моєму житті немає ніякої мети, ніякого змісту і жодної опори, окрім Гундель, однієї тільки Гундель…

Гольт замовк. Він не бачив, що його гарячі слова приголомшили Шнайдерайта. Він бачив тільки свого супротивника, великого і сильного, що сидів за письмовим столом і мовчав, й обличчя якого здавалось йому похмурим і замкненим. Тремтячи від хвилювання, Гольт продовжував:

— А ви? Я валявся ще у багні Крейцнаха, коли ви прокрались у душу Гундель, переманили її од мене, збили з пантелику, збаламутили її душу.

— Але ж це було зовсім не так! — перепинив його Шнайдерайт. — Як ви можете таке говорити! Знаєте, як це було насправді? А ось як: Гундель жила тут…

— Стривайте! — зупинив його Гольт. — Я ще не закінчив! — Він сперся руками на письмовий стіл і, схилившись над Шнайдерайтом, сказав: — Ви повинні щезнути з життя Гундель! Годі ламати комедію, ніяких подорожей до моря! Ідіть своєю дорогою! Дайте, зрештою, Гундель і мені спокій!

— Послухайте-но, ви це серйозно? — з дивним спокоєм запитав Шнайдерайт. — Хіба ви можете розпоряджатися Гундель, наче якоюсь річчю?! Адже Гундель — людина! Не вселяйте дівчині в душу свого неспокою. Ви загубите її. Вона і сама не знає, чого хоче, адже вона ще зовсім юна, вона…

— Годі! — вигукнув Гольт і глузливо посміхнувся. — «Гундель не знає, Гундель юна, Гундель…» Не ховайтесь за альтруїзм! Ви зовсім не альтруїст! Ба ви найбільший егоїст, якого тільки можна собі уявити, вовк, що залазить у чужу кошару!.. Мовчіть! — вигукнув він, не тямлячи себе од гніву. — Фрау Арнольд… — чи, може, вона для вас теж підозріла, га? — фрау Арнольд мені розтлумачила, що серед вашого класу також існує певний кодекс честі, тверді поняття про те, що таке порядність і що таке підлість… Той, хто підступно і підло, ховаючись за маскою альтруїста, зманює у когось дівчину, той навіть серед таких, як він сам, вважається негідником, нікчемою і негідником…

Шнайдерайт схопився на ноги.

— Забирайтеся звідси геть! — гримнув він і тихо, погрозливо додав: — Коли вже тобі, хлопче, захотілося так зі мною говорити…

— Що тоді? — загорлав Гольт, кидаючись до Шнайдерайта з кулаками. Але тут він побачив його очі, і весь його запал вмить погас. То були очі Мюллера, а може, Юдіт чи Шнайдерайта — все одно, ясний, рішучий погляд приборкав його.

— Коли ви знову отямитеся, — сказав Шнайдерайт, — тоді ми продовжимо розмову.

Гундель, одна тільки Гундель була йому опорою і допомагала орієнтуватися в нетрях життя у цей триклятий час. В суботу перед полуднем, коли вона повернулася з ранкової зміни, Гольт постукав у її двері.

— Ти погано виглядаєш, чи ти часом не занедужав? — стурбовано запитала вона.

— Занедужав? Ні, я здоровий… — сказав він.

Але він був хворий, його мучила туга за Гундель, за домашнім затишком. Гольт сів. Останню ніч він майже не спав, у думці розмовляв з Гундель, вів безглуздий діалог. Він ніяк не міг забути своєї вчорашньої поразки. У нього лишилась іще надія, одним одна надія. Але коли Гундель віддасть перевагу Шнайде-райтові, тоді всьому край.

— Я думав… — почав він і замовк.

— Про що ти думав?

— Здається, Меттерніх… — промовив він. — Ні, не Меттер-ніх… Талейран сказав, що язик людині дано для того, аби вона приховувала свої думки. Мені це зараз спало на думку тому, що колись я також дотримувався цього правила, правда, не завжди… За словами я приховував од тебе свої справжні думки.

Вона підійшла до столу, сіла навпроти Гольта і мовчки, допитливо дивилась на нього.

— Я не можу й не хочу більше перед тобою критись, — сказав Гольт. — Учора я зчепився із Шнайдерайтом. Він тепер знає, що я думаю. Отже, ти також мусиш знати.