Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— Картопля справді надзвичайно смачна! — сказав Гомулка. — Подай-но сіль! Отже, ти вважаєш, що слід пройти крізь свого роду протверезення?

— Так, я саме це маю на увазі. Стривай! Як воно в тебе виходить? Я весь час обпікаю картоплею губи! В дитинстві людина створює собі певний міф про світ і про себе саму, а коли виростає, міф розпадається. Все, що здавалось твердим і непорушним, починає рухатися і втрачає свою силу. Якогось дня тебе підхоплює течія, і ти вже не можеш зупинитись, і починаєш шукати справжнього життя, справжнього кохання, шукати, де ж ті сили, на яких у дійсності тримається світ. Але ми шукали це у такі часи, коли замість правди нам пропонували нові міфи, й тому зазнали краху у свої юні літа.

— А сьогодні, Вернер? Ти й досі шукаєш?

— Так, Зепп, — відказав Гольт. — Я і досі продовжую шукати. Хоча з певною різницею. Тоді ми безпорадно зупинялись перед будь-яким питанням, тому що нам бракувало масштабу для порівняння, Архімедової точки опори. А сьогодні ми знаємо, що така точка існує.

Гомулка подався вперед, допитливо й напружено чекаючи, що Гольт говоритиме далі.

— Ми знаємо Маркса, — сказав Гольт. — Ми знаємо закони історії.

Гомулка випростався.

— Я був певен, що ти знайдеш до нього дорогу. Коли я вперше познайомився з Марксом, я одразу ж подумав про тебе і завжди вірив, що ти знайдеш до нього дорогу.

— Відтоді, як я прочитав Маркса, — продовжував Гольт, — я відчув грунт під ногами і почав учитися розуміти світ.

— А чого ж тоді ти ще шукаєш?

— Моя тема: «Світ і я». Світ можна пізнати і можна змінити, колись він не буде чумним пеклом цивілізації, а стане тим, чим повинен стати — вітчизною умиротвореного, згуртованого роду людського. Це те, що стосується світу. А тепер про «я». Що буде з моїм «я»? Чи можна його пізнати? Чи може «я» — оце, ось тут, у грудях, — ще за мого життя перестати бути чимось інстинктивним, імпульсивним, що роздирається протиріччями? Чи перестане воно бути бездомним, міжкласовим, твариною, що думає, працює, розмовляє? Чи стане воно тим, чим могло б бути, — справжнім «я», людиною?

— Ти все надто ускладнюєш, — мовив Гомулка після тривалої паузи й роздумів. — Пошуки пізнання, ясності, так, це і мені знайоме. Але твої відчайдушні пошуки свого «я», життя, кохання… Дай своєму «я» дозріти, дай коханню самому прийти до тебе і живи тим життям, яке вирує навколо тебе! Ждати також треба вміти. Але це не відповідь на твоє запитання. — Полум’я освітлювало обличчя Гомулки. Він посміхнувся, і шрам на щоці зробив цю посмішку сумовитою. — Можливо, ти просто любиш ускладнювати. Те, що одні люди переживають легко, інші мусять вистраждати. Таке буває. Я знаю, що таке буває, відтоді, як прочитав у таборі вірші Бехера. Все, що довелось пережити багатьом — занепад Німеччини, її повернення до варварства, вигнання, тугу за батьківщиною і її мовою, — усе це поет пережив сам. Читаючи його поезії, відчуваєш, як глибоко і щиро він страждав.

— Я не поет, — зауважив Гольт. — І досить, не треба більше про це говорити.

Він вдивлявся в ніч, бачив силуети голубих ялин на тлі зоряного неба. У кущах шарудів якийсь птах.

— Будиночок, чудовий краєвид, — промовив Гольт, — мені хотілось би мати такий притулок.

— Я дам тобі ключ! — сказав Гомулка. — Приїзди, коли тобі заманеться. Інколи ми тут зустрічатимемося з тобою.

— Завтра мені треба бути вдома, — сказав Гольт. — Післязавтра починаються випускні екзамени. І перший — твір з німецької літератури. В ньому я викладу цілу купу так званих розумних думок, мені доведеться серйозно говорити про гуманізм та історичний прогрес тощо. А от про те, що є такі ночі, як ця, і такі гори, і місячний серп за ялинами, і друг поруч, і мрія про щастя, і що задля цього варто жити… На жаль, Зепп, про це я не напишу у своєму творі.

П’ять письмових екзаменів за два тижні.

— Ну і втомився! — сказав Гольт, коли все минулось.

Велика контрольна робота з математики була для нього насолодою, твір з літератури також. Обидва переклади, з латині і з англійської мови, як і слід було чекати, завдали йому чималого клопоту і змусили трохи попріти. А на хімії, зовсім несподівано, він сів у калошу. Всім учням дали одну тільки тему: «Хімія і техніка побутових силікатів». Це була неорганічна хімія, і він її зовсім забув. Кілька хвилин Гольт сидів за партою і тупо твердив: пісок і сода, пісок і сода — більше нічого не спадало йому на думку. Але ж так не можна! Він мусить або повернути чистий аркуш, або щось писати. Отож він писав, що спадало на думку.