Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

Минулої зими поздихали усі її вівці і сама вона захворіла, тяжко захворіла на запалення легенів. Лежала без допомоги лікаря, без догляду, і видужала тільки завдяки своїй сильній, здоровій натурі.

— Вона погано закінчить, — сказав Гомулка. — Так гадає мій батько. Але Ута воліє краще вмерти у своєму глухому закутку, аніж повернутися між людей.

— Вона трохи міри не знає,— зауважив Гольт. — Адже в принципі однаково, живеш ти в глухому закутку чи серед людей. Самотність залежить не від оточення, а тільки від нашої поведінки. Тут, серед людей, я часом бував самотнішим, аніж в Утиному глухому закутку.

— Чому ж ти тоді не залишився там?

— Через Гундель.

Гольт спостерігав за Зеппом. Ім’я Гундель він згадав уперше. Зепп мружився від сонця, що висіло над пісковиковими скелями край ущелини. Почувши ім’я Гундель, Зепп ніби не надав тому особливого значення, а тільки нетерпеливо зауважив:

— Ну, продовжуй далі!

— Гундель має те, чого мені бракує,— сказав Гольт. — Для неї багато дечого — само собою зрозумілі речі. Вона живе серед само собою зрозумілих речей, життям, яке воно є.

— Щось дуже плутано ти говориш.

— Ось я також живу. Я зробив усе, що тільки міг, і зараз став одним з кращих випускників. Але цього я домігся тільки завдяки зусиллям волі. Такий успіх був можливий для мене тільки тому, що я свідомо боровся, аби досягти певної мети, а не тому, що інакше не міг би.

— І чого ж ти хочеш досягти? — запитав Гомулка, а що Гольт мовчав, він підкинув у вогонь трохи хмизу і терпеливо чекав. Зрештою Гомулка зауважив: — Видно, ти й сам не дуже добре знаєш.

— Ні, знаю. Я хочу повернути собі Гундель.

Гомулка голосно зітхнув.

— Гаразд. А потім? Що буде потім, коли ти цього досягнеш?

— Не знаю… — відказав Гольт. — Може, потім прийде велике, справжнє щастя, про яке я мріяв іще хлопцем і про яке читав у Новаліса… Не знаю. А може, це знов-таки лише надія, якою людина живе, і потім настане пустий, мертвий час, і його також треба буде якось прожити.

— Страх! — сказав Гомулка. — Ти говориш просто жахливі речі! В таборі я також замислювався над цими питаннями. Адже ми, окрім фашистського бундючного міфа, не одержали й крихти якихось переконань — ні в школі, ні деінде. Але в таборі я засвоїв одну істину, якої дійшов іще Фауст: саме життя — ось задача, яку ми повинні розв’язати.

— Знаю. Я все це знаю, Зепп. Людина повинна ставити перед собою певну мету. Розумом я це чудово розумію. Але, на жаль, ми живемо не одним тільки розумом.

— Так, ти маєш рацію, людина живе ще й почуттями, душею.

— По суті ми з тобою користуємось абсолютно не науковими поняттями, — продовжував Гольт. — Мій батько сказав би: «Центральна нервова система надзвичайно складна…» У всякому разі душею, тобто з допомогою почуттів, дуже важко визначити, що фальшиве, а що справжнє. Якось саме з цієї точки зору я намагався глянути на історію. В ті часи, коли людина керується розумом, її набагато важче збити з пантелику.

— Може, це й правда, але тільки наполовину, — сказав Гомулка. — Ходімо спати. Завтра буде видніше. — І вже в хатині, лігши в постіль, він додав: — У всякому разі, тепер я розумію, що ти мав на увазі, коли говорив, що Гундель живе життям, яке воно є…— Більше він тієї ночі не сказав ні слова.

Наступного вечора — це вже був їхній останній вечір — Гомулка пік у приску картоплю й розповідав про своє перебування в полоні.

— У радянських людей є мета, — сказав він, — і це приваблює найбільше: ціле суспільство має спільну мету, задля якої працює, приносить жертви і багато в дечому собі відмовляє. Пригадуєш наші розмови під час війни? Ми відчували, що в світі щось не гаразд, і створили собі цілу філософську концепцію про смерть на безнадійному посту, а більшовизм був для нас страхопудом. Ми й гадки не мали, що саме більшовизм почав перебудовувати світ — свідомо, розумно, за певним планом.

— Ми були вражені сліпотою, — сказав Гольт. — І мусили спершу пройти крізь саме пекло.

— А чи й справді мусили? — із сумнівом у голосі запитав Гомулка. Він витяг з попелу картоплину, наштрихнув її на паличку і, очистивши від обвугленої шкірки, обережно відкусив.

— Не обов’язково мала бути війна, — продовжував Гольт. — Але крізь якісь випробування людина мусить пройти, аби позбутись ілюзій і відносно себе самої, і відносно світу взагалі. Тому що наше «я» — це зовсім не наше дитяче «я», а навколишній світ — також не той світ, який ми побачили дитячими очима.