Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

Обличчя прокурора знову ніби скам’яніло.

— Ми не великодушні,— сказав він, — Приведіть мені колишнього наглядача з Бухенвальду, якому пощастило втекти, і ви побачите, які ми буваємо причепливі…— Він дивився кудись поверх Гольта і знову, наче з стогоном, глибоко втягнув повітря. — Ми просто тонемо у справах, пов’язаних з чорним ринком. Кілька літрів чистого спирту — на сьогоднішній день це дрібниця. Йдеться не про те. Ви провинились, але свою провину почали поступово спокутувати. Те ж саме повинен зробити наш народ у великому масштабі: на шляху свого розвитку спокутувати провину німців. А ми повинні наглядати за тим, щоб це відбувалося і в малому, і в великому. Це і є зміст роботи юстиції,— Прокурор кивнув і ще додав: — Ну, ні пуху ні пера на випускних екзаменах.

Гольт був вільний.

Лише коли виявилось, що страх був марний, коли зникло почуття небезпеки, Гольт зрозумів, як він був пригнічений.

Назустріч йому вийшла Гундель. В погляді у неї була тривога, тривога і впевненість. Вона взяла його під руку. Такою близькою, як сьогодні, Гундель не була йому від того першого літа.

— Ну, правда ж, усе гаразд?

— Навіть коли й не все, — відказав він, — то тепер уже буде все гаразд. Адже ми обоє оптимісти!

На столі в кімнаті Гундель лежали книжки, прес для рослин, що його їй подарували на останнє різдво. Саме починали цвісти весняні квіти, і незабаром Гундель знову збиратиме рослини. Нараз він побачив її такою, коли вона, стоячи на колінах, вискрібала сходинки. Затуркана і на смерть перелякана. За два минулі роки вона дуже змінилась, і хоч їй ще тільки в цьому місяці сповниться сімнадцять, стала майже доросла. «Ну, правда ж, усе гаразд?» Вона це запитала трохи по-дитячому. Справді, усе гаразд… Та який би ти там не був оптиміст, на життя треба дивитись без ілюзій. Нічого гарного ще не було, все ще досить кепсько. Страх — це тільки частина тягаря, що пригнічував його, і то не найважча!

— Моє життя могло б зараз стати таким чистим і прозорим, яким ще не було ніколи досі,— промовив Гольт.

— Могло б? — запитала Гундель. — А чому не стане? — Вона стояла біля дзеркала, березневий вітер розтріпав їй волосся.

— Для цього треба, щоб і між нами не було ніяких тіней, — сказав Гольт.

Вона присіла біля нього до столу.

— Щось я тебе не зовсім розумію, — сказала вона. — Колись ти читав мені напам’ять вірші Шторма. В тебе це виходило якось дуже сумно. Мені на думку зараз також спав один вірш Генріха Гейне: «Дивлюся на тебе, і в серце моє закрадається туга…» Не можу збагнути — чому я стала причиною смутку і туги?

— Ти вже не дитина, — відказав Гольт, — і цього досить. Тільки дітям можна бути такими наївними. Хоча можеш радіти: і я дечого ніяк не второпаю. З Феттером покінчено. Я його видав на розправу. Ще трохи, і я також покотився б униз. Мене проймає дрож від однієї лиш думки про це. Я хотів би не спричинюватись ні до чого гіршого, окрім смутку і туги.

Він підійшов до вікна й задивився у вечірні сутінки.

— Сьогодні у прокурора мені стало ясно, яку відповідальність накладає на людину довір’я. Раніше я цього зовсім не знав. — При цьому він подумав про фрау Арнольд, але тієї ж миті спогади перенесли його в далеке минуле.

— Це було восени сорок четвертого, ми тоді вже були з тобою знайомі. Наша частина стояла у Словаччині. Двірник, у якого я був на постої, мав дочку. Звали її Міленою. Вона також довірливо ставилася до мене, хоч я й був її ворогом. Довір’я я завжди приймав за слабкість і упокорення. Я завжди лише зловживав довірою.

Гундель похитала головою.

— Це не так. Колись, тільки-но ми познайомилися з тобою, я теж довірилась тобі і не розчарувалась.

Вона ще ніколи не заводила мови про оте «колись», ніколи не згадувала про той незабутній літній вечір.

— Так, колись! — повторив Гольт.

Тоді Гундель жила в його душі. Була його сумлінням. А ким вона була сьогодні?

— Ти не говориш про те, як сильно я розчарував тебе після війни, — заперечив він. — Не говориш, але даєш відчути.

— Це важкий докір, — сказала вона.

— Він буде ще важчий, — вів далі Гольт. — Я не лише назавжди втратив твоє довір’я, ні, я став тобі більмом на оці, тому що ти потрібна мені, а я тобі нічого не можу дати взамін. Зовсім інше діло Шнайдерайт: він сильний, його ніщо не зіб’є з ніг, він не потребує твоєї допомоги і вдячний тобі тільки за те, що ти існуєш. Йому не потрібно, щоб ти для нього щось робила, ти повинна бути просто Гундель, добра і ніжна Гундель. Він для тебе опора, а я не можу нею стати, тому що сам шукаю її, я ще шукаю самого себе. Перший і єдиний раз за все своє життя я знайшов себе завдяки тобі, і тоді я справді був самим собою. Це сталося, коли я побачив тебе і став тобі на захист, коли мені було страшно за тебе. Я хотів би, я міг би знову знайти себе завдяки тобі.