Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— Заховай мене! — благав Феттер. — Усього на кілька днів, а там я знову перейду кордон і поступлю в Іноземний легіон!

Лють узяла верх у душі Гольта. Феттер нарешті збагнув, що тут нема на що сподіватись, і вираз його обличчя враз так змінився, що Гольт навіть злякався. Йому стало страшно. Доведений до відчаю і загнаний у глухий кут, Феттер був справді страшний. Гольт кинувся до нього і з усієї сили вдарив його. Феттер прикривався і відповідав на удари лише лівою рукою, а правою потягся в кишеню пальта. Він заточився до дверей, і в його руці з’явився пістолет. Гольт ухопив його за зап’ястя і підставив ногу. Обидва повалились на підлогу. Гольт, не відпускаючи Феттера, продовжував гамселити його в обличчя.

В цю мить двері розчинилися. Гундель!

— О боже, Гундель, біжи за поліцією, та біжи швидше!

Гундель заціпеніла від жаху, але, опам’ятавшись, зробила

саме те, що слід: вона з усієї сили наступила на руку Феттера, і той нарешті випустив пістолет. Гольт намацав зброю і вдарив нею Феттера по обличчю. Феттер скорчився і втратив свідомість. Гундель вибігла з кімнати. Гольт схопився, повернув запобіжник і загорлав:

— Годі, вставай!

Феттер підвівся, обличчя його було закривавлене. Важко дихаючи, він сперся в кутку біля дверей на стіну і хотів було щось сказати, але Гольт, не тямлячи себе від ненависті і жалю, загорлав на нього:

— Бандюга!.. Злочинець!.. Скажи спасибі, що я тебе не застрелив. Адже це був би вимушений захист. І собака не гавкнув би… Ех, Феттер, Феттер, чому все так обернулось? Боже, що ти накоїв…

В цей час знадвору донісся звук поліцейської сирени. Гольт сперся на стіл, рука з пістолетом опустилася, горло йому здавило.

— Отак ми кінчаємо… Хрістіан, що ти накоїв…

В кімнату вбігли поліцейські, на Феттера наділи наручники і вивели його. Гольт кинувся в ліжко, зарився обличчям у ковдру і навіть не відчував, що Гундель гладить його по голові.

Надвечір до Гольта з’явився привітний молодий чоловік з кримінальної поліції і написав коротенький протокол. Через кілька днів Гольт одержав письмову подяку від начальника поліції. Він читав її, не відчуваючи ні радості, ні задоволення.

Тепер він думав про Феттера без ненависті і без співчуття, звідкись здалека на нього насувалося почуття страху. Він передчував, що лист з поліції — це ще не все.

Чому він не йде туди сам, щоб дати нове свідчення у справі Феттера, ні — у власній справі?

Лише через кілька днів Гольт дав собі відповідь на це запитання. Якось, коли по обіді він ішов на заняття гуртка французької мови, його зупинив Готтескнехт.

— Гольт, — сказав він, — може статися, що сьогодні або завтра вам доведеться прийняти певне рішення. Прошу вас, не робіть нічого, не порадившись зі мною.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Гольт.

Готтескнехт знизав плечима.

— Коли в школі наводять довідки про успіхи того чи іншого учня, то це не просто так собі. Подумайте добре. Більше я вам нічого не маю права сказати.

— «Смисл ваших слів темний», — процитував Гольт.

Він одразу ж подумав про Феттера. Відтоді як Гольт передав його в руки поліції, він жив у постійному нервовому напруженні, а тепер воно переросло в дожидання. Повертаючись додому, він зустрів Гундель.

Вона стояла біля інституту і здалека виглядала його, і це було незвично. Гундель була бліда. Вона взяла його під руку і пішла з ним до його кімнати.

— З тобою, власне, хотів поговорити твій батько, — сказала вона. — Але його викликали на завод, там якась термінова справа, і він, на жаль, мусив негайно поїхати.

— Що батько хотів од мене? — запитав Гольт.

Вона не зводила з нього очей.

Знову приходили з кримінальної поліції.

— У справі Феттера?

— У твоїй справі. Тебе викликають до прокуратури.

У Гольта все попливло перед очима.

— Ти щось начебто вкрав, — сказала Гундель зовсім пошепки. — Аж не віриться.

— Однак, це правда, — промовив Гольт. — Можеш вірити.

— В такому разі це, очевидно, сталося ще до того, як ти втік у Гамбург?

— Так, до того.

Гундель з полегшенням зітхнула, але він цього не помітив. Він тільки чув, як вона знову запитала:

— Чому ж ти не зізнався у всьому сам?

— Так, чому? Зараз я й сам задаю собі це питання, — відказав Гольт.

— Адже ти заявив про Феттера в поліцію… Тут якесь протиріччя!

— В мені багато протиріч, — сказав він. — Може, я. хотів викрутитись. Я боявся, щоб вони не вигнали мене зі школи. Адже могло статися, що Феттер давно забув про ту дрібницю. І я вийшов би сухим із води.