Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— Знаю, — відказав Готтескнехт тихо. — Ви шукаєте, Гольт. Я називаюсь вашим учителем, але не можу вам допомогти. Я не знаю шляху, яким ви йдете, він пролягає по цілині. Я можу тільки непохитно вірити в вас і потерпати за вас так, як потерпаю за батьківщину, за нашу нещасну, роз’єднану Німеччину. Гольт, ми бідні, як жебраки! Після війни у нас нічого не лишилось, окрім нас самих. І навіть Шнайдерайтів ентузіазм та його сила не вирвуть нас із злиднів, якщо і люди вашого складу не приєднаються до подолання труднощів цього жахливого часу! Гольт, ви мусите вистояти! Ви не маєте права здаватись! Не маєте права розчаровуватись або просто тікати до вашої гамбурзької рідні! — Готтескнехт узяв Гольта за плечі.— Ви дали мені роман Бехера. Пам’ятаєте його девіз: «Треба стати іншим»? — В коридорі задзеленчав дзвоник. Готтескнехт додав: — Колись ви зумієте пояснити і цій жінці, чому ви помилялись, а вона вислухає вас і зрозуміє. А поки що… приховайте свої почуття, прошу вас! Взагалі ви надзвичайно слабовільна людина!

Гольт лишився сам. Так, настане день… На якусь мить він зазирнув у оте далеке майбутнє, побачив себе змужнілим, вільним, без будь-яких протиріч. Але свобода не приходить сама. Він мусить за неї боротись так само, як і за самого себе.

По обіді він написав фрау Арнольд кілька схвильованих рядків: « Я знаю, що дуже скривдив вас. Але, будь ласка, повірте мені, що я завжди ставився до вас із щирою повагою і пошаною. Та є в мені ще протиріччя, якого я не можу зараз розв’язати. Я намагатимусь зрозуміти себе самого і певен, що мені вдасться це зробити». Він надрукував на машинці адресу і відіслав листа на завод, де працювала фрау Арнольд.

Сонячний полудень в кінці березня. Після тривалої суворої зими знову настала весна, рання весна з пролісками і теплим диханням вітру. Гольт сидів у своїй кімнаті й працював. Раптом він почув, як зарипіли сходи, і глянув на годинник. Гундель ще не могла повернутись, а батько був на заводі. Мабуть, причулося. Але ось знову — хтось смикає замкнені двері до кімнати Гундель; і тієї ж миті, коли Гольт обернувся, в його кімнату ввійшов якийсь чоловік і швидко причинив за собою двері.

Це був Хрістіан Феттер.

Гольт дивився на нього, як на привид. Феттер одягнений був у демісезонне пальто та широкі штани і мав загнаний, обшарпаний вигляд. Капелюх він насунув низько на чоло. В його дитячому обличчі, перекошеному страхом, тепер не було ні кровинки, він був чимось наляканий. Приклавши палець до губів, Феттер прошепотів:

— Я зайшов у будинок так, що ніхто не бачив! Та не строй ти таких мін, не дивись так на мене, мене справді ніхто не бачив!

Гольт був вкрай здивований, і, щоб трохи отямитися, йому потрібен був якийсь час. Так, Феттера розшукують, його розшукують за вбивство…

Феттер, і досі тримаючись за ручку дверей, шепотів:

— Я переховувався на Заході, але там вони ганяються за мною немов скажені, бо в Кельні я провернув справу з ювеліром… Я сподівався, що тут за цей час усе мохом поросло, адже моя справа не політична. Але… — шепіт Феттера став зовсім хрипким, і на його обличчі відбився відчай, — але й тут також скрізь порозставлено пастки. Мені здається, що на вокзалі хтось впізнав мене. Я мушу зникнути, розумієш, Вернер, мушу! Та скажи нарешті що-небудь!

Гольт лише мовчки дивився на нього.

Феттер, охоплений відчаєм, перестав шепотіти і заговорив голосно:

— Сховай мене, Вернер… прошу тебе! — А потім іще голосніше: — Лише на кілька днів! Адже сховаєш, правда? — І раптом він закричав, не тямлячи себе від страху: — Друже, Вернер, ми завжди були з тобою разом!.. Ти не виженеш мене! Не залишиш у біді давнього друга! Поможи мені, старий вояче, адже ми завжди були друзями!

Гольт встав. Феттер був його минулим, і це минуле переслідувало його, не одпускало від себе, знову і знову штовхало на хибний шлях. Але цього разу він не зробить помилки! Добре, що він побачив своє минуле в людській подобі, що до нього можна навіть доторкнутись. Добре, що чоловік, який стояв зараз перед ним, заклинав його колишньою дружбою, що була найбільшою, смертельною помилкою.

— Ти віддасися в руки поліції,— спокійно сказав Гольт. — Коли ти прийдеш до них добровільно, можливо, вони це тобі зарахують як пом’якшуючу обставину.

Феттер, ніби маючи намір утекти, озирнувся на двері.

— Ти збожеволів! Вони, чого доброго, видадуть мене Іванам, — адже я тоді був у російській військовій формі…

В серці Гольта раптом спалахнула лють. Водночас він відчув жалість до Феттера, співчуття до цього товстуна, вічної дитини Хрістіана.