Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— В тобі багато протиріч… — повторила задумливо Гундель, не зводячи з нього очей і силкуючись його зрозуміти.

— Так, протиріч, — потвердив він. — І я раз у раз об них спотикаюсь.

Дівчина сіла. Вона була зовсім близько, поруч, і Гольт, відчувши себе якось на диво безпечно, з вдячністю подивився на неї.

— Гундель — теж протиріччя мого життя, — сказав він. — Найбільше.

— Ніяке я не протиріччя, — заперечила вона, — не вигадуй…

— Я цього й сам як слід не розумію. Ще не розумію. Але інколи, — тихо промовив він, — інколи мене огортає страх… невимовний страх, я боюсь, що одного дня, коли все осягну нарешті розумом, буде вже занадто пізно.

Вона не промовила й слова. Нараз він схопився за голову.

— Гундель! — вигукнув він. — О боже, адже ми повинні належати одне одному! Чому ти уникаєш мене?

— Не знаю, — відказала вона. — Мабуть, тобі слід було шукати зв’язків зі мною! Інакше звідки я могла знати, що ти не забув про мене?

— Щоб я забув про тебе!.. Та я тільки і мрію про те, щоб бути з тобою разом, про душевний спокій, про кохання. Я кидався з кутка в куток і ще й сьогодні не знаходжу собі місця… Чому все не може бути так, як колись?.. — Він підвів голову. — А ці рядки ти забула? Чи ще пам’ятаєш? «Він весь заціпенів, застиг в жаху німому… та де дитя взялося й покликало додому…»

Гундель нахилила голову в його бік, і він помітив, що її губи ворушились: вона сама собі повторювала вірші. Гольт узяв її руку й притулився, до неї чолом.

— Хто ж тоді вийде мені назустріч? — запитав він. — Ніхто, я самотній. Я вже маю якесь уявлення щодо мети, якої я повинен досягти. Але теперішні часи — це трикляті сутінки з тисячами хибних доріг.

Вона не забрала від нього руку, а вільною рукою гладила його по голові.

— Коли я зайшла до кімнати, — сказала Гундель, — і побачила в руках Феттера пістолет, я зовсім не злякавсь за тебе.

Я була абсолютно впевнена, що ти сильніший, і тому змогла тобі одразу ж допомогти! — Вона вивільнила руку і пригладила на скронях волосся. — Я розумію, що мені хочеться сказати, але не знаю, як би це краще висловити: ти повинен стати сильнішим не лише за Феттера. Ти мусиш стати сильнішим і за самого себе.

Гольт довго сидів, обхопивши голову руками. Аж ось він підвівся.

— Гаразд. Поки що облишмо це. Але що буде далі? Мене виключать зі школи, а отже, все було марним.

— І що ти тоді робитимеш? — спитала занепокоєно Гундель.

— Знову почну все з самого початку. Адже життя якось ітиме далі. Прикро тільки, що це трапилося перед самими випускними екзаменами. Я добре підготувався до них і пишався цим. — Він встав. — Можливо, навіть трохи більше, ніж треба.

— Іди в прокуратуру. Кімната 183. Вони там сидять до вечора. — Гундель звела на нього очі й запитала: — Піти й мені з тобою?

— Гундель, — вражено почав він, — невже ти пішла б зі мною?

Вона кивнула головою.

— Хочу замовити за тебе тепле слово. Вони, напевно, повірять мені, що нині ти став зовсім інший.

— А хіба я справді інший?

— Так, Вернер, ти багато в дечому змінився!

— Але? Адже є одне «але»! — Він пішов до дверей, — Гаразд. Нехай буде так. Облишмо «але». Я вже сам усе знаю. Спасибі тобі за добрі наміри, тільки я, певна річ, піду сам. Наварив каші, тепер доводиться їсти.

Сіра будівля. Йдучи довгими коридорами, Гольт відчував, як страх бився в горлі, як калатало серце. «Кімната 183… Постукай, візьми себе в руки, ти вже став зовсім інший, отож тримайся мужніше!» Гольт увійшов до приймальні. Він назвав секретарці своє прізвище, і його негайно впустили в кабінет.

Прокурор, чоловік років п’ятдесяти, сидів за письмовим столом. Він жестом запропонував Гольту сісти. Гольт пильно дивився на цього простого, майже незграбного чоловіка, намагаючись з його обличчя відгадати, що на нього чекає. Але прокуророве обличчя було непорушне, непроникливе і неприступне. Порізане зморшками обличчя, на якому жили одні тільки пронизливі очі.

— Ви Вернер Гольт? — Прокурор простягнув руку за справою. Папка виявилась не та. Він підняв трубку.

— Будь ласка, справу Феттера.

Тобто як? На Гольта ще не заведено справи? Секретарка принесла сіру папку, прокурор погортав документи, пробіг їх спершу очима, а тоді почав щось пильно читати. Читав він довго. Потім вдихнув повітря так глибоко, що, здавалось, наче з грудей його вирвався стогін, поглянув на Гольта і сказав:

— Отже, у грудні 1945 року ви продали Феттеру п’ять літрів алкоголю, так званого spiritus absolutus [99] Чистий спирт (лат.). , і близько тисячі таблеток медикаментів, що звуться альбуцид. Це правда?