Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— Моя мати, — пояснив Вольцов. — Вже два роки продовжується та ж сама комедія, відтоді як батька послали на Східний фронт… А ще називається дружина офіцера! Вже й у божевільні побувала, але й там її не відучили вити. — Він запропонував Гольтові сигарету. — Не прислухайся, скоро звикнеш. Ну, розповідай!

— Ти знаєш Рут Вагнер?

— Гм, — промимрив Вольцов. — Здається, якась туманна історія. — Вона, між іншим, його мало цікавила.

Гольт розповів Вольцову все, що знав, а потім запитав:

— Як ти гадаєш, це правда?

— А чому б і ні? В минулому році був подібний випадок. Кількох хлопців з гітлерюгенду забирали в армію. Вони влаштували прощальну вечірку. А коли всі повпивалися, заманили з вулиці якусь дівчину, роздягли її догола, а потім… по черзі… сам розумієш. Вони це назвали «екваторіальним хрещенням», бо йшли добровольцями у військово-морський флот. Оригінально, правда? А дівчині тільки-но минуло п’ятнадцять років. Батько хотів зчинити скандал, але банфюрер узяв своїх молодчиків під захист. Батькові сказали, що коли він не втихомириться — то знімуть з нього броню. А той горе-вояка так боявся фронту, що відразу ніби в рот води набрав. І справу зам’яли. Отож, думаю, що історія з Мейснером теж правда.

— Ну, і як ти до цього ставишся? — вигукнув Гольт.

— А яке мені діло? — невдоволено буркнув Вольцов.

Але Гольт наполягав:

— Тобі немає діла? І мені теж. Але ж ми з тобою не мерзотники! Невже ж тобі й справді байдуже, що накоїв Мейснер?

— Та ти не хвилюйся, — мовив Вольцов, намагаючись його заспокоїти.

— Але ж є в нас хоч краплина честі? — вигукнув Гольт. — А коли так, то ми повинні… негайно заявити в поліцію…

— В поліцію? — Вольцов постукав себе пальцем по лобі.— Там скажуть, що це наклеп на партію.

Гольт, мов приголомшений, якусь мить нерухомо сидів на ліжку. Потім уперто вів далі:

— Але ж тут ідеться… про справедливість! Ми повинні боротись за справедливість на свій страх і риск, як Карл Моор. «Моє ремесло — помста!» Помстимося Мейснеру за Рут Вагнер!

— До тієї дівки мені байдуже, — відповів Вольцов. Але раптом він заходив по кімнаті туди й назад. — Мейснер… — мовив він знову через якусь мить. — Правда, це вже стара історія, проте… Адже це саме він зіпсував мені кар’єру фюрера в гітлерюгенді. Та ще й так зіпсував, що про неї мені тепер і мріяти не доводиться… Гаразд, я поміркую, що тут можна вдіяти.

За кілька днів до початку канікул Гольт повернувся в гімназію. Однокласники зустріли його радісними вигуками. Але Вольцова не було, і це відразу зіпсувало йому настрій. Гольта непокоїло також і те, що йому не вдалося більше зустрітися з Марією Крюгер. За розкладом сьогодні математика, фізика, біологія і дві години фізкультури. В коридорі на варті стояв Глазер.

— Сьогодні моя черга доповісти Бенедіктові! — вигукнув Цемцький.

Бенедікт вимагав, щоб перед початком кожного уроку хтось з учнів віддавав йому рапорт, який кінчався б закликом: «А тому… нехай живе спорт!»

— Як тільки я скажу «а тому…» і моргну лівим оком, кричіть на все горло: «їжте картоплю в мундирах!» Домовились? А тепер спробуймо! — Він піднявся на поміст і вигукнув — Незважаючи на багатий урожай картоплі, найпершою нашою заповіддю повинна лишатись економія. А тому…

— …Їжте картоплю в мундирах!

Колись, тільки-но прийшовши у цей клас, Гольт, віддаючи рапорт, процитував вірш Вільгельма Буша: «Ведеться у світі вже давно: хто клопіт має — п’є вино», — і закінчив: — А тому… нехай живе спорт!» Відтоді традиційне складання рапорту стало приводом для пустощів і всіляких витівок.

Розпочався урок математики Шенера. Гладкий Феттер витяг карти, перетасував колоду і роздав сусідам.

На уроці фізики, у Грубера, було набагато цікавіше. Всі перейшли у фізичний кабінет.

Грубер стояв за столом і складав електрофорну машину. Клас прогорланив йому: «Хайль Гітлер!» Справа в тому, що цей низенький, круглий, як куля, дідок, котрому перевалило вже за шістдесят, недочував, вірніше, був майже глухий. Правда, він бадьорився, ходив завжди у зеленому мисливському костюмі з грубої тканини і щоразу запевняв: «Я все чудово чую! Я чую все, що робиться в класі, і роблю відповідні висновки!» Він підозріливо стежив за обличчями учнів і карав кожного, хто навіть просто ворушив губами. Знаючи це, учні навчилися з закритим ротом подавати найприголомшуючі звуки.

Урок почався під дикунські завивання і гикання. Гольта мало цікавили такі витівки. Він читав книгу, тримаючи її під партою.