Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

Гольт ішов поруч з Марією. Вони знову опинилися на березі. Стрибнувши в воду, Гольт спокійно і розмірено поплив до середини ріки. Лише забравшись якомога далі від берега, він перевернувся на спину і побачив, що Марія пливе слідом за ним.

Вийшовши на другому березі з води, вони побігли вгору вздовж ріки до маленького гаю, порослого вільхами і вербами. Тут з високої осоки виглядали білі голівки кульбаби. Десь з болота, кричачи, злетіла зграя диких качок. Гольт і Марія довго лежали на сонці.

— Останнім часом я багато про тебе думав, — сказав він. — Тепер ми завжди будемо разом.

— Чи ба який, — спроквола мовила вона. — Викинь ці дурниці з голови. І, крім того, я за кілька днів їду відбувати трудову повинність. — Марія підвелася. — Може, ти й щиро говориш, — додала вона вже лагідніше, — але я ніколи не повірю, щоб такий, як ти, справді цього хотів.

Ці її слова нагадали Гольтові один епізод з його дитячих років.

Вони жили тоді у Леверкузені, в розкішній віллі на околиці міста. У підвалі тулилася сім’я двірника. Гольтові було чотири чи п’ять років. І ось одного разу він утік з-під пильного нагляду няньки і почав гратися з дочкою двірника — своєю ровесницею. Дівчинка повела його до себе в підвал. Він, безмежно щасливий, сидів у напівтемній кухні за столом і разом з усією сім’єю грав у «чорного Петера». Тут його і знайшла розлючена нянька. Відразу ж повела нагору, викупала і одягла чисту білизну. Можливо, цей епізод і не зберігся б у його пам’яті, якби потім увечері він не почув, як занепокоєна мати, звертаючись до батька, сказала: «Звідки у нього… така прихильність до простолюду?»

Ця згадка збудила в Гольтові бажання кинути виклик усьому світові.

— А що, коли я введу тебе в своє товариство? І вже сьогодні, не зволікаючи… Познайомлю з своїми друзями… Нехай тільки хто посміє сказати хоч слово! Ми з Гільбертом дамо йому такого прочухана, що й своїх не впізнає! І хто б він не був!

На обличчі дівчини промайнула посмішка.

— Хто б він не був, кажеш?.. А ти знаєш Мейснера?

Мейснер також недавно вчився в гімназії. Але його клас випустили достроково в зв’язку з призовом. Та Мейснера, близького приятеля банфюрера, не взяли в армію, а призначили на керівну посаду у міській організації гітлерюгенду. Всі його однолітки давно вже були на фронті, а він, дев’ятнадцятирічний лобуряка, записався добровільно в СС і тепер очолює патрульну службу гітлерюгенду.

— Він за кілька тижнів їде служити у війська СС, — відповів Гольт, дивуючись такій зміні її думок.

Марія, примруживши очі, пильно дивилась на Гольта.

— А… Рут Вагнер пам’ятаєш? — знову запитала вона.

Гольт пригадав, що ходили якісь чутки про цю дівчину: подейкували, ніби вона загинула від нещасного випадку.

— А що з нею сталося?

Марія говорила тихо, ледь схиливши набік голову і все ще не зводячи з Гольта погляду своїх чорних очей.

— Вона працювала продавщицею. Мейснер волочився за нею. А вона, дурепа, закохалась у нього і пішла на все. Але ж ясно, що такий тип не міг мати щодо неї серйозного наміру. Він усе водив її за носа і говорив, що до певного часу їхні взаємини повинні залишатись таємницею. Потім раптом вирішив покинути, а дівчина була вже при надії. «Кінець, і все, — сказав він. Грошей дав їй на аборт і ще пригрозив: — Якщо кому скажеш, що це від мене, тоді бережись!» Рут у розпачі прибігла до мене. І того ж дня ввечері сіла у швидкий поїзд. А на другий день до мене приходив її батько, питав, чи не знаю, чому вона поїхала. Я, звичайно, нічого не сказала. А потім Рут знайшли. Вона вистрибнула на повнім ходу під зустрічний поїзд. Запевняли, що це нещасний випадок. Потім батько одержав листа, якого Рут написала з дороги. Старий побіг до банфюрера і зчинив скандал. Його заарештували. А переляканий Мейснер подався до Кречмара, начальника СД. Батько Рут так і не повернувся додому, і ніхто не знає, де він тепер.

Гольт мовчки дивився кудись перед собою.

Марія схилилась до нього і прошепотіла у саме вухо:

— Ось бачиш? Тому я й не вірю таким, як ти. — Вона скочила на ноги. — Але ти не ображайся. Я все одно скоро поїду звідси.

Гольт раптом помітив, що залишився на самоті. Йому не хотілось вірити жодному її слову. Та все ж він вірив. Його опанували одночасно жах і сум. Ці почуття враз переросли в шалену лють, у ненависть до Мейснера. Гольт ще довго лежав у траві і думав. Нарешті він вирішив поговорити з Вольцовом.

— Я повинен тобі щось розповісти, — сказав Гольт, коли Вольцов відчинив йому двері. Раптом він насторожився. Крізь стіни долинали якісь дивні протяжні звуки, схожі на завивання собаки.