Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— А чому ж ти не живеш з батьком?

— Його позбавили батьківських прав. Якщо я до нього піду, мати забере мене з допомогою поліції. Мій батько бактеріолог, професор — знаєш, як Роберт Кох… Раніше він викладав у інституті, а потім працював на промислових підприємствах. Тільки й думав про свою роботу, правда, зі мною був дуже лагідний… Але мати каже, що він мізантроп і зовсім відірваний від життя. — Гольт замовк. Він міг би ще багато розповісти. Але ці розмови ні до чого. Не цікавили вони і Вольцова. — Кінець кінцем мати відпустила мене з дому, і ось я тут.

— На щастя, — додав Вольцов. — Інакше я вже давно б вилетів з гімназії.— На те, що саме на Гольтові лежала провина за все, Вольцов дивився крізь пальці.—І між іншим, — буркнув він, — я вже давно збираюсь тобі сказати. Того, що ти визволив мене з тієї халепи, я ніколи не забуду! Коли захочеш мене про щось попросити, — додав він з суворою урочистістю, — нагадай мені цей випадок. І хай я буду останнім негідником, якщо не виконаю твою волю…

— Якщо ми попадемо разом на фронт, — підхопив Гольт, — триматимемось один одного… як Гаген і Фолькер [16] Гаген і Фолькер — персонажі з «Пісні про Нібелунгів». . Добре мати на війні вірного друга.

Вольцов щось промимрив собі під ніс. Він схопив кривого турецького ятагана і з усього розмаху рубонув ним по черепу, що лежав на столі. Череп з тріском розлетівся на шматки. Вольцов жбурнув ятаган у куток.

— Таких двох старих воїнів, як ми, розлучить тільки смерть!

Гольт довго ламав собі голову, де дістати купальну шапочку. Нарешті він пригадав, що Вероніка Денгельман років два тому нібито регулярно ходила на річку плавати. На другий ранок під час сніданку сестри знову завели мову про пана Венцеля. Але на всі їх прохання Гольт тільки лукаво відповідав:

— Ні! Ви б мені теж не зробили жодної послуги.

— Чому ж ні? Все, що тільки попросите…

— Справді? — зрадів Гольт. — Тоді віддайте мені свою купальну шапочку.

— Мою купальну шапочку? — Вероніка вирішила, що він з неї просто глузує. Але Гольт уже встав з-за столу. — Будь ласка… візьміть, звичайно…

«Як чудово все вийшло, — подумав Гольт. — Поки той хлопчик приїде, я вже буду в армії».

Вероніка принесла шапочку.

— А навіщо це вона вам?

— Отже, якщо хочете, можете написати своєму панові Венцелю. Я згоден.

Євлалія з полегшенням зітхнула. Та Вероніка ніяк не могла заспокоїтись:

— Але ж для чого все-таки вам моя купальна шапочка?

— Я посаджу в неї герань, — відповів Гольт і побіг на річку.

Він сидів у своїй кабіні і, хвилюючись, з нетерпінням чекав… Нарешті побачив Марію Крюгер. В купальному костюмі вона йшла вздовж пляжу на луг. Він заховав шапочку за спину. Марія привітно подала йому руку.

— Сьогодні вам доведеться зі мною плавати, — сказав Гольт, простягаючи їй шапочку.

Вона розгублено узяла в нього з рук барвисту шапочку, одягла її на голову і, заправивши під неї волосся, нарешті сказала:

— Я повинна глянути у дзеркало.

Гольт попрямував через луг вслід за Марією. Вона мовчки йшла попереду, піднялася дерев’яними сходами угору і повернула в довгий коридор, обабіч якого тяглися ряди кабін. Біля однієї з кабін Марія нагнулася, дістала десь там захованого ключа і, широко відчинивши двері, зайшла в тісне приміщення. Гольт сперся на одвірок.

Дівчина стояла перед дзеркалом і приміряла шапочку. Потім вправним рухом мовчки зняла її, сіла на маленьку лаву і, підтягнувши коліна до підборіддя, обхопила руками ноги. Так, згорнувшись, як кішечка, і прихилившись боком до стіни кабіни, вона сиділа і дивилась на Гольта. В тісній комірчині стояли сутінки, і тільки єдиний промінь, що проникав сюди, немов іскорки запалив у її зіницях.

Гольт сторопів. Але думка, що він може видатися смішним, спонукала його зробити крок до дівчини. Нахилившись, він ледь торкнувся її губів, підставлених для поцілунку. І одразу ж випростався, глибоко розчарований: і книги, і сни набрехали!

Марія засміялась. У напівтемряві блиснули її білосніжні зуби. Потім вона підвелася, підійшла впритул до нього і, обнявши хлопця за шию, міцно поцілувала. Опам’ятавшись, Гольт обхопив обома руками її плечі. Вона випручалась і відступила крок назад, але Гольт знову притягнув її до себе. Відвівши її руки за спину, він лагідно гладив дівочі плечі, ніжну голу руку, шукав її перса.

— Ти робиш мені боляче, — тихо сказала Марія.

Він відпустив її лише тоді, коли в коридорі почулися кроки. Нарешті тупіт за дверима стих, і Марія вийшла з кабіни.