Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— Слухаю, пане генерал! — Це був той самий унтер-офіцер, що спав у вітальні.

— Потурбуйтесь про спиртне, — наказав генерал, приклавши до лоба долоню. Потім звівся на лікті.— Ніяк не можу пригадати, куди зник Шраєр.

— Вони минулої ночі так набралися, — прошепотів Вольцов другові.

— Пан обер-лейтенант поїхав сьогодні вранці, хоче побачитися з дружиною, — доповів унтер-офіцер.

— І дійсно, — мовив генерал. — Я пригадую… Нехай Венцке якомога скоріше відвезе мене ще в одне місце. Вирушаємо о шістнадцятій. Можете йти!

Унтер-офіцер знову потупотів східцями вниз. Знадвору крізь відчинене вікно почувся гул мотора, потім він затих, віддалившись. Поруч грюкнули двері. По всьому будинку знову прокотилося жалібне виття.

— Вірно, — ще раз сказав генерал. Він, крекчучи, підвівся, одяг голубий мундир військово-повітряних військ і попросив небожа взути йому чоботи.

— Я зараз відвезу Сібіллу. Кажуть, що в таких випадках може допомогти тільки електрошок.

Вольцов невдоволено засопів.

— Їй уже нічого не допоможе. Найкраще було б, якби вони зразу залишили її там.

Генерал промимрив щось собі під ніс. Він був одного росту з небожем, мав такий самий орлиний ніс і такі ж сірі очі, що дивилися з-під густих брів. Тепер він стояв у повній формі посеред кімнати і стискував долонями скроні.

— Клятий коньяк! Кляте пияцтво! — Раптом генерал задумливо подивився на небожа і запитав: — Ти чимось заклопотаний?

— Та неприємності в гімназії. Мабуть, залишусь на другий рік.

— Дурень чи ледар? — поцікавився генерал.

— Лінуюсь, звичайно… — відповів Вольцов. — Але нас уже в цьому році візьмуть у армію… Спочатку в зенітну артилерію.

Генерал засміявся, взяв пляшку і наповнив чарки.

— Будьмо! — сказав він. — Не турбуйся.

Десь знову грюкнули двері, і жалібне ридання фрау Вольцов заглушило слова генерала. Вольцов налив червоного вина…

Гольт повертався додому приголомшений і схвильований. Небо заволікали хмари. Коли зовсім стемніло, за горами замиготіли спалахи зірниці. Увійшовши у свою кімнату, Гольт ще довго стояв біля вікна. Він думав про ту мить — в кабіні на пляжі.

Другого дня Вольцов знову не з’явився на уроки. Маас оголосив наказ: «Всі класи з III по VI включно мобілізовано на три тижні в село для збирання врожаю. Від’їзд двадцять першого липня. Підписи: Кнопф — банфюрер, Мітш — директор».

— Уже на четвертий день канікул, — невдоволено буркнув Г омулка.

Після уроків Гольт подався до Вольцова. Вілла була на замку. Розчарований Гольт рушив додому. З вікна будинку, де жили Візе, виглянув Петер, блідий, як завжди, і закликав його в кімнату. У просторій світлій вітальні стояв рояль. Петер Візе говорив тихо і задумливо. Потім він сів до рояля і почав грати.

Гра Візе завжди викликала у Гольта меланхолійний настрій.

— Щоб розуміти музику, треба розбиратись у композиції,— пояснив Візе. — Тоді ніби розкривається структура музичної форми. Не знаючи основ композиції, не можна по-справжньому розуміти музику. — Він програв декілька тактів. — Ось тобі класичний приклад. Бетховен, соната номер один, опус два. Головна партія: чотири вступи і такти… Тепер чотири заключні. Граю ще раз. Третій і четвертий такт — це повторення першого і другого в домінанті.— Він програв їх. — Сьомий і восьмий такт… Каденція, півфінал… Цим закінчується головна партія… — Візе пояснював першу партію такт за тактом. — Тут перехід. Побічна партія. — Він повторив. — А тепер заключна. Все разом називається експозиція. Потім іде виконання всього твору.

Після такого пояснення Гольтові стала дещо зрозумілою послідовність тонів.

— І це кожна музична п’єса має таку строгу побудову? — запитав Гольт. Візе почав пояснювати здалека.

— Форма розпадається… Зберігаються тільки деякі принципи, наприклад, восьмитактний період…

— А що найважче виконувати на роялі? — запитав Гольт.

Візе замислився на мить.

— Клавіри Ріхарда Штрауса… Але не велика біда, коли виконавець навіть гратиме трохи невлад, Штраус все одно звучить дещо фальшиво.

Петер довго порпався в нотах. Потім знову почав грати. Гольт уважно прислухався. «Цього я ще ніколи не чув!» — подумав він. Пальці Візе вправно бігали по клавіатурі. Намагаючись перекричати мелодію, він, затинаючись, вигукнув:

— В партитурі ця річ, звичайно, записана по-іншому… Ось це повинно звучати як дзвіночок… так званий трикутник.

«Дзінь-дзінь-дзінь», — бренькало в дискантах. Плин звуків, то дисонантний і хвилюючий, то знову гармонійний, бентежив Г ольта.