Василь Биков - Піти й не повернутися

Зоська слід у слід ступала позаду, Антон мовчки зійшов на кам'яні приступки ганку й штовхнув двері в сіни. Двері, як він і сподівався, легко розчинилися, простягнувши руки, він пройшов темні сіни і незабаром намацав двері в хату. Відчинивши їх, одразу переступив високий поріг та й зупинився у білій хмарі холоду, що впустив знадвору.

З сутіні, трохи підсвіченої свічкою, до нього обернулося кілька жіночих облич. Жінки в темному одязі, їхні руки, що були складені на грудях, раптом завмерли, обірвалася на півслові й молитовна фраза, яку тихо вимовляли жінки. Антон перевів погляд нижче і зі страхом чи з огидою зиркнув на жовте, зморщене обличчя в домовині, забувши зачинити двері й уже чітко розуміючи, що з'явився сюди недоречно.

— Та-ак. Гаразд, — пробурмотів Антон, ступаючи знову до дверей, звідки входила до хати Зоська.

Ледь освітлені знизу миготливим вогником свічки, жалобні обличчя жінок знову обернулися до небіжчиці, з тихим наспівом зазвучали незнайомі слова католицької молитви, й Антон відчув, що слід затриматися тут хоча б на одну хвилину. Вологою рукою він стяг із голови мокру від снігу шапку: мовчав. Зоська великими очима нишком втупилася в небіжчицю. Мабуть, слід було сказати щось з нагоди такого випадку, але він не міг придумати, що можна сказати, і все позирав то на свічку, то на мертве обличчя і думав. Мабуть, цю його розгубленість жінки зрозуміли по-своєму — одна з них шмигнула в сутінь і повернулася з чимось, покритим кінцем фартуха.

— Ось, даруйте, горечко… Даруйте, горечко.

Вона сказала це до Зоськи, і та слухняно і без слів узяла в неї щось, і не дуже штовхнувши ліктем Антона, обернулася до дверей. Надівши на голову шапку, Антон із полегкістю вибрався з темних сіней на біле від снігу подвір'я хутора.

— Холера! — сказав він спересердя від враження побаченого. З ночівлею у них ніяк не клеїлося.

Він не знав уже, куди йти далі, не спитав про це і в хаті, а знову повертатися туди в нього не вистачало сміливості. Вражена тим, що побачила, Зоська похмуро стояла поруч, притискуючи до грудей голі руки.

— Що це? — запитав Антон. — А, хліб! А ну дай сюди.

Він узяв з її рук окраєць черствого, мов камінь, хліба і чотири зварені в кожушках картоплини, позапихав їх у кишені, окрайчик засунув за пазуху.

— Ну? Ходімо. Може, на що-небудь натрапимо ще.

Довго і майже навмання вони ішли по голій рівнині поля. Сніг безупинно валив і валив у сірих потемках. Коліна, рукави й ноги в Зоськи давно вже були мокрі, й вона думала: хоча б не промок сачок, де тоді просушитися? Антон мовчки з подвоєною енергією йшов і йшов кудись, може, знаючи куди, а може, просто в ніч, наздогад. Зоська хотіла попросити його уповільнити цей непосильний для неї темп, але не наважилася. Він і тут знав місцевість краще за неї, а головне — краще орієнтувався у цьому сніговому просторі, й вона з усієї сили намагалася від нього не відставати. Вона призвичаїлася вже до вітру і не звертала уваги на сніг, лише пригинала нижче голову, коли обличчю ставало нестерпно від холоднечі. Перед її очима все ще була скорботна сцена нічного похоронного обряду на тому хуторі. Не перший раз бачила вона за війну обряд проводів покійного, але таку мирну «жіночу» відправу їй довелося бачити вперше. І здається, ніхто не голосив там, не плакав, всі зосереджено, з глибокою вірою, молилися, мовби разом робили якусь важливу, хоч і малоприємну справу. І жодного чоловіка — самі жінки. Ні, Зоська просто боялася таких відправ, вони вражали її своєю незвичною буденністю. І, може, вперше вона раптом подумала: а яка призначена їй, Зосьці Але ні, їй рано думати про це, в неї важке, на кілька днів розраховане завдання. Треба навідатись у Скідель і ще в два хутори, з'їздити в Гродно. Може, пощастить побачити матусю, їй треба ще багато куди встигнути в житті, навіщо думати про відправу?

Але вона знову відстала. Невиразно-розпливчатий силует Антона ледь вгадувався у вітряних потемках, ліворуч тяглася стіна хвойного лісу, і Зоська подумала: невже доведеться звертати в ліс? У ліс вона не хотіла, їй краще було в цьому сніговійному полі, ніж у похмурому, шумливому, загадковому і страшному лісі. Чавкаючи ущент мокрими чобітьми, вона побігла за Антоном, який спинився, чекаючи на неї.

— Бачила? Бачила, куди ми зайшли?

Низько насунувши на очі шапку, він показав на ліс, який нерівним узліссям відходив кудись ліворуч, а попереду перед ними тяглася кривуляста плетениця кущів і невисоких дерев, схожа на придорожну посадку. Аби зрозуміти щось, Зоська мовчки придивлялася в непроглядні снігові потемки.