Василь Биков - Піти й не повернутися

Проте спала вона недовго, може, кілька хвилин, не більше. Вона зрозуміла це, раптом прокинувшись від яскравого спалаху вогню?

— Антон порався біля грубки, розпалюючи якісь уламки дощок, і вона знову здригалася від холоднечі й тривоги.

— Не бійся! Це я — пороху з патрона. Не горить, холера. — Присівши біля грубки, він шумно дмухав у неї, дощані уламки повільно тліли кволим вогнем і надто диміли. Дим не йшов у грубку, а крученими потоками валив у хлів. Та ось Антон дмухнув з усієї сили — між дощок вислизнуло кілька язичків полум'я, й Зоська спокійно заплющила очі…

Знову прокинулася від легкого дотику руки, вона вже знала, що це Антонова рука, і не злякалася, слухаючи його подобрілий, спокійний голос:

— Чуєш?.. Давай роздягайся. Будемо сушитися.

Вона розплющила очі, відчуваючи приємний подих тепла — у грубці палахкотіли дошки, чорні кінці яких незграбно стирчали з топки, на низькій стелі й кам'яних, з морозним відблиском стінах гуляли вогняні блискавки. Антон стояв перед нею на колінах у селянському вовняному світері, поруч, розп'ятий на палицях, сушився його кожушок.

— Чуєш? Роздягайся, тепло вже.

Справді, тісна ця комірчина повнилася задимленим теплом, парою і тишею, що порушувалася хіба що гоготінням полум'я у грубці. Зоська подолала в собі дрімоту й посміхнулася.

— Ну, зігрілася?

— Зігрілася.

— А казала… Зі мною не пропадеш, малеча, — бадьоро запевнив Антон і долонею штурхонув кінці дощок, засовуючи їх у грубку, з якої шугонув рій іскор у стелю.

— Ой, коли б пожежі не було!

— Не буде: каміння. А згорить, не біда. Скидай чоботи, мабуть же, мокрі?

— Мокрі.

— Скидай куртку, все — сушити ’будемо. Тут зараз жодної душі. Найближче село за Котрою.

Вона розв'язала мокру, зім'яту хустку, яку Антон одразу заходився чіпляти біля кожушка, скинула сачок, хвилину потримала його перед грубкою, поки не повалила густа пара. Чоботи і поділ спідниці були мокрі, мабуть, ще з учорашнього, вона скинула чоботи, а потім, зачекавши, стягла і свої вовняні панчохи. Антон уміло влаштував усе це на палицях ближче до грубки.

— На от, сідай на кожух — уже висох. Ого, як нагрівся!

Вона радо опустилася на теплу вовну знайомого їй Антонового кожушка, виставила мокрі почервонілі коліна до приємного вогню в грубці.

— Та-ак! — задоволено вимовив Антон і підсів ближче. — А зараз підвечеряєм. Ось по шматку хліба і по дві картоплини. За спомин душі тієї бабусі, — пожартував він і переламав навпіл окрайчик.

Мовчки вони заходилися їсти хліб із картоплею, швидко все з'їли, нічого не залишивши на завтра. Зрозуміло, вони не наїлися, але й на голод не нарікали, роздобути більше харчів тут все одно не було де. Мали триматися до завтра.

— Отут і заночуємо. А що? Краще, ніж у якій-небудь хаті, — сказав Антон і ще ближче підсунувся до Зоськи, жартома штовхнув її ліктем. — Удвох, ніхто не заважає. Правда Вона нічого не сказала й не відсунулася, лише сміхотливо зиркнула. Воно, може, і краще, подумала Зоська, а може, й ні. В їхній самотності було багато приємного, але й лякало щось, хоч вона намагалася не думати про це. Зараз їй було добре, тепло й навіть спокійно на душі. Справді, над головою був дах, у грубці вогонь горів, а поруч сидів той, хто уже стільки допоміг їй. Хотілося думати, що він і далі буде поруч і все складеться добре.

— От сидиш, а матері, мабуть, і не сниться, що її дочка біля Котри ночує.

— Мама, напевно, давно вже мене поховала. З самісінької весни не бачилися.

— Ну, це ще ні про що не говорить, — утішив Антон. — Люди все одно скажуть. Бачили ж, мабуть, тебе знайомі десь у селах, могли передати.

— Може, й бачили, — погодилася Зоська, не знаючи, як думати про це — добре чи ні, що бачили її серед партизанів. Добре, коли передали матері, але могли передати і кому не треба, тоді її партизанство могло завдати лиха матері.

— Моя справа інша, — сказав раптом Антон. — Немає кого боятися. Ніхто тут мене не знає, ніхто за мене не турбується.

— А вже бачили, мабуть. З Кузнецовим ти ж усі села об'їздив.

— А в селах хто мене пам'ятає? Приїхав і поїхав. Партизан, як усі.

— Не кажи. Дівчата пам'ятають. Примітний.

Антон з легкою посмішкою зазирнув їй у вічі.

— З цим погоджуюся. Примітний. Але що мені дівчата. Я сам запримітив одну.

— Де? — здригнулася Зоська, повертаючи до нього голову.

Антон легенько поплескав її важкою рукою по плечі.

— А в загоні. Розвідницю одну. Славненьку таку малечу.

— Ой, неправда, — навмисне з недовірою сказала Зоська, відчувши, однак, як солодко защеміло в її грудях.