Василь Биков - Піти й не повернутися

— Ліс?

— Та не ліс. Котра, дивись.

— Котра?

— Ну. От куди вийшли. Треба було праворуч. Тепер такий гак давати…

Зоська мовчала. У неї аж дух перехопило від цієї несподіваної звістки — справді, якщо тут річка Котра, то вони дуже відійшли убік і давно поминули Скідель.

— Тепер у Скідель притопаєм вранці, не інакше, — сказав Антон.

— Мені вночі треба.

— Вночі, звичайно, краще. Але вночі уже не встигнем.

Ні, в Скідель вона не могла прийти вдень, її будь-яка тітка пізнає на вулиці, їй треба було поки темно зайти з боку Озерського шосе, знайти покриту гонтом хату під липою і постукати в друге віконце з вулиці.

Трохи постоявши на вітрі, вони відчули, як тіло проймають легкі дрижаки. Зосьчин сачок, напевне, почав промокати, до того ж сніг став переходити у мряку, все на ній було вже мокре з хустки до ніг. Антонів кожух теж потемнів одмок роти, хоча той, здавалося, не звертав ніякої уваги на погоду. Долонею він абияк витер холодні краплі з обличчя й гучно висякався на сніг.

— Гаразд. Давай жми за мною, — сказав він, круто повертаючись праворуч, у мокру темряву поля, з якого несло й несло з вітром не знати вже й що — сніг чи дощ.

Тамуючи в собі прикрість за Антона, який все-таки заблудився, Зоська поволоклася слідом. Хода по мокрому снігові забирала останні сили, сніг прилипав до чобіт, місцями його накидало багато, й вона зачерпувала його халявками; захололі ноги навіть на ходу вже не зігрівалися. Поміркувавши, Зоська вирішила, що кривдитися на Антона не слід: при такому сніговії та бездоріжжі неважко заблудитися будь-кому. В кожному випадку вона могла взагалі потрапити невідомо куди, бо орієнтувалася завжди погано і ще в дитинстві часто блудила в лісі, коли збирала з жінками ягоди. Щоправда, там можна було погукати, покликати матусю або знайомих скідельських тіток, а тут не погукаєш, і ніхто тобі не відгукнеться. Тут уся надія на Антона, і добре, що він зрозумів помилку і знав, як її виправити.

Здається, він справді розумів, куди треба йти далі, бо не минуло й чверть години, як знову спинився коло якихось кущів, зачекав Зоську.

— Мабуть, нам повезло, — сказав він стиха. — Постій тут, я сходжу.

Зоська вдивилася у зарості з обліпленим снігом гіллям, там поодаль чорніло щось — будинок чи, може, стіжок сіна, але схоже було, що садиба. Відвернувшись од мокрого, зі сльотою, вітру, вона зачекала хвилину-другу, все позираючи в темряву й ждучи звідти Антона. Та незабаром замість Антона почула його приглушений голос:

— Іди сюди… «Певно, щось знайшов», — радісно подумала вона, вибігаючи з чагарника. Дійсно, біля заростів на снігу витягнулась стіна якоїсь незграбної будівлі з обрушеним в одному кінці дахом, розламаною й напівзасипаною снігом огорожею, якимось інвентарем, розкиданим довкола і теж присипаним снігом. Антон діловито обійшов будівлю, заглянув у чорний провал широких, навстіж розчинених воріт.

— От була садиба. Спалили. Один хлів лишився.

Справді, це був стародавній панський хлів — довге, змуроване із валунів помешкання для домашньої худоби з маленькими віконцями в стіні і чорним провалом воріт. Поблизу більше нічого не було видно, лише за хлівом височіли кілька старих дерев та темнів голий, засипаний снігом чагарник.

— Іди сюди. Не бійся, — покликав Антон із темних воріт, звідки гірко смерділо згарищем.

Несміло ступаючи по снігу, Зоська увійшла за ним у страхітливо-пустельну темряву хліва й спинилася, не знаючи куди йти далі.

— Сюди, сюди, — покликав він із темряви, і лише, тоді, коли в його руках спалахнув сірник, Зоська побачила в глибині хліва напіврозчинені низькі двері й темну Антонову постать у них.

— Іди, не бійся!

Усе-таки побоюючись, вона нерішуче переступила високий поріг і не встигла ще нічого роздивитися, як сірник погас.

— От добре! — задоволено сказав Антон із темряви і запалив другий сірник, який на кілька секунд освітив закопчену стелю, похмурі кам'яні стіни й, на радісне здивування Зоськи, — широкий отвір грубки навпроти.

— Ось, зрозуміла? — радісно сказав Антон. — Грубка є, тепло буде. Сідай сюди, на солому, чи що, тут… Сідай! Зараз ми розшуруємо грубку. Не може бути…

Неспроможна впоратись із дрижаками, що трясли її все дужче, Зоська опустилася в темряві на щось холодне і м'яке, не стримавшись, поцокотіла трохи зубами. Нахололі мокрі руки засунула під трохи сухий ще сачок, згорбилася, стиснулася від холоднечі, що владно охопила її, і заплющила очі. Дрижаки люто трясли її, але тут не було вітру, а головне, тихо і не треба йти. Перед її очима все захиталося, попливло в дрімотній знемозі й вона заснула — раптом і так міцно, що одразу перестала відчувати, де вона і що з нею робиться.