Василь Биков - Піти й не повернутися

Визначаючи напрямок у полі, він уперто йшов проти вітру й думав, що коли до Скіделя сьогодні не дійдуть, то треба потурбуватися про ночівлю. Тим більше, що короткий день уже збігав, небо на сході потьмяніло, здається, починало смеркати. Вони зійшли в улоговинку з кущами. Антон трохи взяв убік, щоб не лізти в колючу гущавину, тепер серед голого поля було зручніше. Невеликий удень морозець під вечір почав спадати, на ходу їм стало тепліше, навіть душно в кожушку. Раптом Антон спостеріг, що вітер все дужче повертав із заходу, звідки він завжди приносив відлигу й негоду. Сухі крупчасті сніжинки в повітрі набухали й танули на обличчі, рукави й поли кожушка швидко потемніли од вологи.

Антон зачерпнув із долу жменю свіжого снігу, пом'яв у долонях — сніг уже здавлювався, і він подумав, що вночі, мабуть, буде відлига, котра зіпсує поле. Коли б не довелося виходити на дорогу.

Він оглянувся на схили?

— Зоська відставала й коли наздогнала, Антон тихо, про себе, засміявся — так її перетворив сніг, заліпивши голову, груди, плечі. Антон почав мовчки обструшувати сніг із Зоськи, і та, повертаючись, слухняно підставляла себе під удари його долоні.

— Заморилася?

— Трохи…

Увесь день Антон наважувався заговорити з нею, добирав зручний момент, настрій і придивлявся до обставин, щоб сказати їй те головне, заради чого він зараз коло неї. Та, як на лихо, обставини мало сприяли такій розмові: заважала то небезпека поблизу, то присутність чужих людей. Він мусив переривати себе на півслові й чекати сприятливішого моменту. І Антон чекав, з прихованою тривогою позираючи на супутницю — то заклопотану, то злякану, а зараз ще й стомлену цією сніговою дорогою.

Вони пройшли від Німану, може, кілометрів десять, ніде не надибавши житла, й Антон не міг зрозуміти, де тут могло бути якесь село. Цей лісовий район на вигині Німану він ніби знав непогано, влітку об'їздив його вздовж і впоперек, але зараз не пізнавав нічого — так змінив його сніговій. Щоправда, сам він не дуже стомився і міг би йти довго, однак йому шкода було Зоську. Хоч та й не нарікала на втому, та Антон бачив, як важко доводилося їй на вітрі, в легкому одязі й мокрих із минулої ночі чоботах.

Тим часом якось враз стало темно, день непомітно скінчився. Правда, ніч мала бути світлою завдяки свіжому снігові на землі, однак сніговиця не припинялася й нічого не було видно. Може, так воно й краще, думав Антон, ніхто їх не побачить у цьому сніговому полі. Але й вони багато що могли не побачити і брели майже навмання, ризикуючи кожної хвилини зіткнутися з несподіваним.

Напружено вдивляючись уперед, Антон побачив у миготінні сніговію кілька телеграфних стовпів поблизу — певну ознаку дороги. На щастя, дорога була пуста, вони швидко перебігли її по слизькому під снігом бруку, намагаючись відійти якомога далі. За дорогою під ногами була засипана снігом рілля чи, може, скопане картопляне поле, йти по якому була просто мука, й Антон повернув навскоси від попереднього свого напрямку. Коли поодаль уздрів щось темне, широке, він подумав, що натрапили на узлісся, але підійшовши ближче, побачив ряд нахилених у різні боки верб, що стояли на греблі. Приглядаючись до них, Антон мимоволі вдихнув у себе носом і впереміш із звичним запахом мокрого снігу відчув смачний дух їжі.

— О, сало! — зупиняючись, сказав він з якимось здивуванням. — З цибулею…

Зоська теж спинилася, вони помовчали, прислухалися й Антон зрозумів, що не помилився. Справді, вітер швидко приніс і запах диму, отже, десь у тому напрямку було село чи, може, хутір, напевне, там знайдеться притулок. Антон круто повернув до верб.

Тільки-но вони зійшли на невисокий насип під вербами з білою гладінню ставка обіч, як раптом зовсім близько попереду побачили будівлі: під низьким засніженим дахом темніла стіна хлівця, засніжене гілля дерев угорі. Трохи далі за огорожею темніла, напевне, хата, дах її був вищий, ніж у хлівця, з ближчого до вугла віконця падала слабка пляма світла; долинув трохи дивний уночі, якийсь рипливий звук. Коли він повторився на вищій ноті, Антон збагнув, що це грає гармошка. Застережно ворухнувши рукою до Зоськи, він спинився за дуплистим окоренком обліпленої снігом верби. Запах диму став тут відчутнішим, але гармошка, здається, стихла; долетів звіддаля й обірвався чийсь приглушений сміх.

— Ану зачекай. Я зараз, — стиха кинув Антон Зосьці, а сам обережно направився до хати, беручи трохи убік, щоб наблизитися до неї з городу.