Василь Биков - Піти й не повернутися

— Ху! — з полегкістю зітхнула Зоська. — Ну й натерпілася страху.

— Який тут страх? — здивувався Бормотухін. — Хіба тут страшно Антон перший вискочив на берег, допоміг вийти Зосьці.

— Ну, перевізник, дякуємо тобі, — сказав він.

— Нема за що, — жваво і, мабуть, звично відповів Бормотухін. — Ви, теє, направо не йдіть, там село. І по березі не йдіть: небезпечно на березі.

— Отак? То що ж нам — у повітрі, чи що? — здивовано пожартував Антон.

— Ні, не в повітрі, — серйозно відказав Бормотухін, стоячи в човні і старанно хукаючи на свої померзлі руки. — Он на дерево прямуйте. Там незабаром ліс буде.

— Ну що ж, підемо на дерево, — погодився Антон.

— А будете повертатися, отут у лозі човна знайдете.

— Зрозуміло.

Вони полізли від річки на некрутий, але слизький від снігу берег, а Бормотухін, трохи відпливаючи в тихій воді, усе ще хукав на свої померзлі пальці.

— А як звати тебе? — оглянулася з обриву Зоська.

— Бормотухін.

— А ім'я, ім'я як?

— А, ім'я… Та Володька ім'я.

«Дай бог тобі вирости, — подумала Зоська. — І ще перевезти нас на той бік».

Німан лишився позаду, вони ще оглядалися на нього, йдучи полем, хоча річки вже не було видно. Майже не стало видно на тому березі й лісу; зник, затонув між берегів Острівець; помаячило вдалині й пропало якесь сільце нижче острова. Почав іти сніг. Сірий польовий простір довкола все більше тьмянів, затканий білявим серпанком завірюхи. Невдовзі майже нічого не було видно, треба добре напружити зір, щоб за миготливою сіткою сніжинок побачити який-небудь потемнілий у полі кущ чи одиноке дерево на обніжку. Знявся вітер. Часом його шалені пориви так вдаряли в груди, що забивали дихання, й Антон на хвилину відвертався, підставляючи вітру широку в кожусі спину.

— От холера, як розходився!..

Зоська піднімала назустріч розчервоніле од вітру обличчя з прилиплими до нього мокрими сніжинками, що заліпили також усю хустку, пасмо волосся на лобі, щільно замурували ворсу її плюшевого сачка. Вона спробувала усміхнутися, загрібаючи чобітьми сніг і не потрапляючи в широкі Антонові сліди.

— От холера! Ішли по лісу, так було тихо. А на голому полі як задуло! — прокричав крізь вітер Антон. — Змерзла, малеча?

— Ні-і, — сказала Зоська й усміхнулася захололими вустами.

— Тобі коли треба в Скідель? Завтра?

— Сьогодні вночі.

— Сьогодні не вийде. Звідси до Скіделя кілометрів шістнадцять.

— Так далеко? — запитала вона, теж повертаючись спиною до вітру. Весь час іти полем було справжньою мукою, а дороги вони обминали, бо тут — не те, що по той бік Німану. Тут цілком хазяйнували німці та їхні лакеї поліцаї. В одному все ж їм пощастило — сніговій допомагав пройти непомітно й гладко, замітав позаду сліди. Аби тільки не цей шалений вітер.

— Нічого, дотопаємо, — бадьоро сказав Антон, повертаючись обличчям до вітру.

Погано, звичайно, що вони не розрахували свій шлях, змарнували час на переправі через Німан і сьогодні не могли дістатися до Скіделя, куди з самого ранку так поривалася Зоська. Зрештою, її можна було зрозуміти: в неї завдання, різні терміни і десь у тихій натопленій хаті — самітня мати. Але не менше, ніж Зосьці, Скідель потрібний був і Антонові, хоча в нього не було там ні матері, ні завдання. З якогось часу там проживає його давній, ще борисівський друг Жорка Копицький, зустріч із яким тепер дуже хвилювала Антона. Звісно, вони були друзями, й Антон мав якусь надію на нього, але хто знає, яким став Копицький за ті п'ять чи шість місяців, що вони не бачилися. Певно, маючи якусь владу в Скіделі, він, якби захотів, міг би допомогти Антонові. Та чи допоможе — ось у чім заковика. Тим більше, що той з'явиться до нього не один, а з цією от симпатичною малечею, на яку в нього були свої плани. Антон уже розумів, що в жахливий час війни люди, як ніколи до того, здатні круто змінювати свої погляди, й учорашній друг може навіть виявитися ворогом. Це Антон, дурень, колись, зважаючи на давню дружбу, допоміг Копицькому влаштуватися в таємну спецгрупу, яку формували для засилання в далекий тил німців, і вони разом прибули на Білосточчину. Правда, потім їхні дороги розійшлися, але тут уже Антон ні при чому, тут в усьому винен Копицький.

У тому, що його нинішня дорога так добре співпала із Зощиним виходом, Антон ладний вбачати щасливу ознаку своєї воєнної долі. Їхня сьогоднішня переправа через Німан, яка більш за все турбувала Антона, пройшла загалом добре, на заставі не вимагали ніяких пояснень, допомогла Зоська. Для Зоськи він щось уже означає, коли поставилася до нього так приязно, особливо після їх малоприємної розмови коло бобрової запруди. Зоська — не Копицький, думав Антон, майже твердо впевнений, що йому пощастить із цією розвідницею. Ще жодна дівка, на яку він кидав оком, не гребувала ним, Антон знав силу своєї привабливості й умів скористатися нею, коли це було йому потрібно. Тепер Зоська стала йому дуже потрібною, й Антон сподівався, що коли постарається, то все ним задумане збудеться. Тільки б не підвів Копицький.