Василь Биков - Піти й не повернутися

— Давай узбіччям. Ну її, цю дорогу…

Вони зійшли в ліс, пробралися крізь колючу гущавину молодого сосняка і пішли лісом поодаль від битого шляху, однак, не випускаючи його з поля зору. На шляху було порожньо. Продратися крізь гущавину сосняка коштувало немалих зусиль, купиняста лісова земля з пнями, жорсткою папороттю і гілляками не давала змоги швидко просуватися і Зоська подумала: може, варто було б ризикнути й піти шляхом. Справді, вона уже добре стомилася тут і ледве встигала за Антоном, широкі плечі якого мелькали у заростях. Зоська хотіла було покликати його, та передумала: добре їй із документом і перепусткою, а як бути йому на випадок зустрічі з поліцаями або німцями? Один його наган може занапастити все… І вона мовчки і терпляче пробиралася по його сліду в неймовірно колючій хвойній гущавині, з якої вони вилізли на моховиту низинку, що заросла старим похмурим ялинником. Тут було тихо, темно й дикувато, як у склепі. Шумно дихаючи, Зоська раптом побачила, як Антон завмер попереду між двома покритими мохом ялинами, й вона затамувала подих: з боку дороги чувся приглушений гул моторів, він наближався, з ним разом долинули голоси, чоловічий сміх. Антон застережливо підняв руку.

— Чуєш, німці…

У Зоськи обмерло серпе, вона прислухалася — гул недовго тривав за ялинником і помалу стихав, віддалявся. Схоже було на те, що там справді проїхали німці, й вона подумала: добре, що Антон зійшов з дороги. Так краще, хоч і важко. Мабуть, дороги тепер не для них.

Потім вони наче все-таки згубили битий шлях, тому що за годину ходи лісом з того боку не долинав жоден звук, зникли й усі інші відзвуки дороги. Антон трохи сповільнив крок, і Зоська стала трохи легше дихати. Вона вже втратила всяке уявлення про цю місцевість, зовсім не орієнтувалася в дикому незнайомому лісі й надіялася тільки на Антона, який, мабуть, знав, куди вів її. Вони перейшли дільницю зі штабелем підготовлених соснових дров, перелізли широкий крутий рів, з надмірно крутого схилу якого Зоська з'їхала на спині, а потім ледве видряпалася на другий не менш стрімкий бік. Рукави сачка, коліна і спідничка, викачані в снігу, знову промокли наскрізь. За ровом великий ліс закінчився, почалося дрібнолісся, подув вітер, в якому так само гасали не густо сніжинки. Небо недобре хмурилося, стало холодно, якісь невловимі ознаки свідчили, що близько річка: рельєф має помітний схил униз. І ось попереду, між двох сосон, що привільно розкинулися на схилі, засірів пустий притуманений снігопадом простір. Води ще не було видно, а ліс закінчився, й Зоська зрозуміла: вони підійшли до річки. «Молодчина, правильно. Не заблудився», — задоволено подумала вона про Антона і бігом догнала його.

— Ну от, будь ласка! Вийшли! — махнув рукою на розлоге внизу річище.

Вони повільно обійшли молоді сосонки й спинилися над обривом. Унизу, коло їх ніг, могутньо гнав холодні хвилі Німан.

Кілька разів у дитинстві Зоська бачила цю річку, але кожного разу влітку, вона не справляла на неї великого враження — обміліла, з піщаними залисинами берегів, вона здавалася тоді неширокою, спокійною, районного масштабу річечкою. Тепер же вигляд її змінився настільки, що не впізнати, немов це була інша річка, так вона розлилася в ширину, а в стрімкій могутній течії несла в собі якусь таємничу, навіть загрозливу силу. На всій довжині річки, що видно було згори, пливло «сало» — густа мішанина крижин із обтертими, ніби в захололому смальці краями, що невпинно пливли і пливли, штурхаючись і кружляючи, і тихий, таємничо-могутній скрегіт стояв над річкою. Обривисті лісові береги широко розступилися перед напористою силою стихії, байдужої до їхнього спокійного рослинного життя, зацікавленої собою, своїм споконвічним рухом до моря.

— Острівець, здається, далі буде. Ми трохи нижче вийшли, — сказав поруч Антон.

Зачарована суворою красою річки, Зоська хвилину не могла відвести од неї очей, думаючи, як же їм переправитися через цю крижану течію? Де знаходиться Острівець, вона не задумувалася, бо вже звикла, що в таких справах Антон розуміється краще, до того ж восени він тут усе обходив зі своєю групою. Не спускаючись до води, вони пішли понад обривистим берегом, шукаючи той самий Острівець.

— Значить, так, — обернувся до неї Антон. — На заставі там Петраков. Або, може, сержант із десантників. Той, котрого влітку під Зельвою підібрали. Так ти назвеш пароль і скажи, що удвох ідемо. Зрозуміла?

— А ти не вернешся?