Василь Биков - Піти й не повернутися

Він скоро прямував поміж сосен до рову, а в ньому все росла, підступала до серця туга за звичайним, сіреньким, як у всіх чи більшості, мирним селянським життям, під дахом, зі своєю сім'єю, з такою от запальною молодичкою поруч, щоб без страху, війни — у злагоді й мирі.

Але він лише безнадійно зітхнув — таким це було далеким і таким недосяжним. Добре отак мріяти тому, у кого є хоч яка-небудь гарантія стосовно життя — в нього ж не було жодної гарантії взагалі. Він ні на що не сподівався, бо знав, що не сьогодні, так завтра гаряча куля розпластає його на засніженій траві й справі кінець.

Добре ще, коли поховають по-людськи. А то ніхто й не знайде, і він лежатиме під снігом до самої весни. Якщо зголоднілі за зиму вовки й лисиці не поростягують його довгі кістки по своїх лісових схованках.

Зоську він побачив ще здалеку, та терпляче очікувала біля рову, де він залишив її, і Антон, зупинившись, махнув двічі рукою — давай, іди сюди!

Вони трохи збочили від рову і незабаром прийшли до неширокої лісової доріжки, присипаної свіжим, не стоптаним ногами снігом. Антон поглянув в один бік дороги, у другий, саней звідси не було видно, і він упевнено повернув праворуч, залишаючи позаду широкі сліди на снігу, у яких зажовтів дорожній пісок.

— Ось, розжився, — сказав Антон, дістаючи з кишені обкришений шматок хліба. — Холера на неї, жінка не хотіла давати, ледве вициганив.

Зоська мймоволі проковтнула слину, отримавши половину шматка свіжого селянського хліба та вузеньку смужку сала.

— Як смачно пахне! — понюхала вона хліб. — Любила такий, на кленових листях. Мама пекла.

— Їж, — просто сказав Антон, зі смаком відкусивши сам.

Зоська нарешті зігрілася, йти по рівній дорозі було значно легше, ніж продиратися крізь колючу гущавину, вона розстебнула верхній гудзик свого плюшевого сачка і розслабила вузол хустки на шиї. Сосновий засніжений бор ледве чутно шумів угорі, зверху поволі пливли-опадали гарні сніжинки. Було тихо. Десь чувся дрібний стукіт дятла, але Зоська не звертала на нього уваги, вона увесь час поглядала вперед, де зникала покручена лісова доріжка. Туди ж спрямовував погляд і Антон, який просто і природно узяв на себе частку її дорожнього клопоту і пов'язаної з ним небезпеки. Все це за інших обставин могло б тільки радувати Зоську, але зараз вона мало раділа, скоріше навпаки, — усе ще не могла позбутися своїх тривожних сумнівів. Щоправда, за себе вона менше боялася — вона тривожилася за Антона.

— Слухай, повертайся назад. Тут уже я сама пройду, — сказала вона, ідучи позаду, й Антон круто оглянувся.

— Чому? Я проведу.

— Що, до самого Німану?

— Там буде видно, — непевно відповів Антон, і вона не стала перечити — відчула, що він її не послухає. Вона розуміла, які неприємності загрожували їм обом через його впертість, але перечити йому не могла. А може, й не хотіла навіть.

— Там приїхали за сосною. На підвалину, — кивнув він головою, трохи стримуючи свою ходу. — Приймачок один із дівкою. Війна війною, а вони будуються.

— Та хіба мало таких. Думають, відсидяться, перечекають. Хай за них інші воюють, — злісно сказала Зоська, й Антон шанобливо подивився на неї.

— Це так, — погодився він. — Але всім жити хочеться.

Жити хочеться всім, подумала вона, та, мабуть, справа не в цьому. Хіба не хочеться жити тим, хто гине зі зброєю в руках, кого арештовують і знищують за зв'язок із партизанами, нарешті, тим нещасним, ні в чому не винним, яких знищують лише за їхнє походження? Хіба не хотів жити її шурин Леонід Михайлович, викладач математики у містечковій школі, чоловік невинний і безвідмовний, засмиканий своєю владною жінкою, рідною сестрою Зоськи. Колись здавалося Зосьці, яка недолюблювала шурина за цю його безхребетність, що він легко проживе при будь-якій владі, стерпить усе, нікому не поскаржиться і навіть ні на кого не образиться. Але не вдалося прожити Леоніду Михайловичу навіть першу воєнну зиму — у березні його заарештувало гестапо.

Зоська досі не могла собі уявити, чим завинив перед німцями Леонід Михайлович і за що вони його розстріляли. Та, мабуть, щось було, інакше б він так не прощався з дружиною, дітьми і Зоською під час арешту, прощався назавжди, зі спокійним усвідомленням неминучості кари і своєї лихої долі.

Тим часом вузька лісова доріжка вивела їх на широку просіку з лінією зв'язку, яка під гострим кутом перетинала їм дорогу. Там ще здалеку були помітні якісь сліди від полоззя чи коліс, на узбіччі хтось недавно пройшов, залишивши неглибокі ямки в снігу. Антон тільки вийшов із-за придорожних дерев і зразу ж повернув назад.