Василь Биков - Піти й не повернутися

— Ну що задумалася? — схоже, остаточно відігнавши свої переживання, бадьоро сказав Антон. — Нема чого думати. Я тебе не покину. Підемо разом. Чи, може, ти проти?

— Я не проти, Антоне. Навпаки. З тобою мені, сам розумієш… Але…

— Різних «але» вистачає. Тепер не будемо про «але»… Холера, все ж нога мерзне, — сказав він і притупнув лівою, мокрою ногою. — На Острівці скажеш, що послали удвох Ти старша, а я на підмогу. Пропуск дали?

— Дали, еге…

— От і добре. Переправимось, а там побачимо.

Він знову став упевнений, навіть бадьорий, наче попереду не було смертельної небезпеки, а в загоні не чекали на нього неприємності, коли він повернеться з цієї самовільної розвідки. Але що ж робити — справді, вона не могла прогнати його від себе, та й не було на це бажання. Вона згадала своє самотнє блукання вчора по цьому болоті, і їй стало сумно. А як буде самій по той бік Німану, в незнайомих, набитих поліцаями селах?

— Нема чого горювати! — підбадьорив він і поклав велику руку на її плече. — Ходімо!

Напевно, щоб остаточно вивести з сумовитої заклопотаності, він жартома сколихнув ближню берізку, і ціла хмара сніжинок сипонула на обох. Зоська від несподіванки здригнулася, але не посміхнулася навіть, і він надів рукавицю й помалу пішов між заростями, прокладаючи чобітьми глибокий слід у засипаній снігом траві.

Антон знав: десь тут була доріжка, місяць назад він повертався по ній із Заріччя, але тепер дороги ніде не було видно; просто ставало дивно, куди вона могла зникнути? По слизькому від снігу трав'янистому схилі вони дісталися до хвойного узліска, трохи пройшли між сосонок і, не знайшовши дороги, круто повернули вбік. Але дороги все не було, а незабаром вони натрапили на широкий рів. Спинившись над його обривистими краями, що заросли ліщиною, Антон почекав Зоську.

— Десь дорога була. І немає.

— Спитати… — стомлено вимовила Зоська і змовкла, мабуть, втямила: в кого тут було питати?

Відомо, дорога — не голка в сіні, десь вона знайдеться, однак Антонові жаль було часу, якого чимало витрачено на це дурне блукання, коли попереду ще стільки небезпек і клопоту. Правда, він міг би йти і швидше (взагалі він ходив швидко), але Зоська почала відставати, все ж її коротенький крок не зрівняти було з його метровим кроком. Дівчина, видно, нарешті, зігрілася, світлі пасма її волосся вибилися з-під теплої хустки і прилипли до спітнілого лоба, обличчя, як мак почервоніло від утоми.

Антон постояв, подумав, але в рів не поліз, пішов понад краєм, збиваючи чобітьми сніг із низеньких кущів ялівцю.

В лісі стало тепліше, вітер стих, тільки голі верхівки ліщини тихенько погойдувалися на тім схилі рову. Високі сосни з ніжно-засніженим гіллям розважно шуміли вгорі. Звичайно, він знав дорогу і міг іти на Острівець через ліс, навпрошки, без дороги, та все ж до Острівця було кілометрів вісім і він пожалів Зоську. Напевне, десь поблизу, може, навіть у тому місці, де кінчається рів, і була дорога, не могла ж вона крізь землю провалитися.

Вони, однак, ще не дійшли до кінця цього рову, який потроху мілів, як Антону здалося, що десь чути якийсь голос. Він спинився, послухав, оглянувся на Зоську — вона теж насторожено прислуховувалася. Незабаром їх слух зловив у лісовому шумі кілька невиразних звуків — безумовно, десь поблизу неголосно розмовляли люди.

— Ти постій тут, — тихо сказав Антон Зосьці, а сам помалу пішов од рову в глибину лісу.

Сосни росли не густо, між їх голих окоренків було б далеко видно, коли б не густі зарості ялівцю та соснячка, що привільно розкинувся на нижньому ярусі лісу. В цьому сухому зимовому бору молодняк був непоганою схованкою на випадок чого, Антон легко маскувався в ньому, переходячи від куща до куща, ненадовго спиняючись і дослухаючись. Голоси часом зникали зовсім, аж ось знову почулися трохи збоку, і він притаївся за потрісканим окоренком сосни. Несхоже, щоб тут були німці або поліцаї, подумав він, скоріше за все селяни чи, може, партизани з сусіднього загону Ворошилова. Але зараз у нього не було ніякого бажання зустрічатися ні з ким. Та й Зосьці такі зустрічі могли тільки нашкодити, їм треба було триматися якомога далі від людських очей.

У борі під шапками сосен снігу було не багато, місцями він лише посипав сірий, з хвоєю мох, який добре глушив кроки людини. І все ж слід було остерігатися. Спинившись за сосною, Антон витяг з кишені наган і, розстебнувши у кожушку верхній гудзик, засунув наган за пазуху.