Василь Биков - Піти й не повернутися

— Зігріюся. Мороз невеликий.

— Куди тепер — не зрозумію навіть. Пуща там ніби, так?

— Там, — підтвердив він. — Десь тут повинна бути дорога.

А тобі куди — на Острівець?

— Так, на Острівець. Дозорцев сказав. Там хлопці на заставі перевезуть через Німан.

З цього боку річки купинястий болотний берег густо поріс кущами, серед яких ледве не до колін стовбурчилася суха, пересипана снігом трава, і вони йшли, прокладаючи поміж кущів і купин дві пари глибоких слідів. Мабуть, ці сліди потрібно було б якось маскувати, але Зоська не знала, як тут їх можна замаскувати, і не здивувалася, коли Антон сказав:

— Ти йди за мною. Щоб в один слід.

— Правильно.

Болото всюди добре промерзло і непогано тримало людину, в траві було сухо, маленькі калюжі повимерзали до дна, і під ногами часом хрустіло — нетовстий льодок легко ламався у траві.

— Зосю? — якимось особливим голосом сказав раптом Антон і озирнувся. Вона ледь не наштовхнулася на нього ззаду і спинилася, позираючи в його заклопотане, навіть засмучене чимось обличчя. — Зосю, я мушу тобі сказати…

— Що?

— Знаєш… Я у самоволці, — сказав він і уважно подивився на неї. Вона не зрозуміла нічого.

— У якій самоволці? У розвідці…

— В тім-то й річ, що не у розвідці. Я збрехав тобі. Мене ніхто не посилав, я сам…

— Як сам?

— Сам. Як дізнався, що ти йдеш на таке діло… Не витримав… Ну й от…

Піднявши високо брови, Зоська стояла й нестямно дивилася в його засмучене від переживання обличчя, і суть його слів не одразу доходила до її свідомості. У самоволці? Чому в самоволці? Чому вона пішла і він не витримав? Та ось почала розуміти дещо, і плутане почуття співчування й переляку охопило її.

— Що ж ти наробив?

— От наробив, — розвів руками він. — Тепер пізно переробляти.

— Ні, треба тобі повернутися! — похопилася вона. — Що ти! Тобі ж за таке діло…

— А тобі? — з якоюсь незрозумілою переконливістю перебив її Антон. — Ти ж у першому селі влипнеш. Пропадеш ні за що.

— Чому? — ще більше здивувалася Зоська.

— Чому? Тобі розтлумачити чому? Що ти вмієш? Перебратися через річечку ти вмієш? Обманути поліцая умієш? На документ свій сподіваєшся? Так перший же бобик усе одразу добере. Ану дай той аусвайс!

Неспроможна перебороти свою розгубленість, вона засунула руку в пазуху і дістала із спеціально пришитої кишені в сачку поламану книжечку аусвайса.

— Ну от! — одразу розчаровано мовив Антон. — Хто так документи носить? Хіба сільські дівки так аусвайси свої ховають? Треба загорнути в папір та зав'язати у льняну ганчірочку. Та заховати під сьомий одяг. А в тебе — все напоготові.

— Тепер фотографія, — сказав він і стих, розглядаючи знімок на документі. — Ну, звичайно ж, одразу видно: паспорт однієї людини, а фото іншої. Старе фото з чужого документа. Та й печатка… Ну хто ж так печатки ставить! — обурився він. — Руки б тому поламати. Дивись, навіть літери не збігаються.

Вона глянула на розгорнуту в його руках книжечку — справді, літери на фотографії явно відрізняються від тих, що стояли на сторінці аусвайса і були якісь криві, ніби розповзлися од вологи. Хоча вчора вона не намочила аусвайса.

— Ну, бачиш? Як за тебе не боятися?

Справді, він у чомусь має рацію, її підготували не дуже ретельно, і вона надто легко може влипнути. Але як і чим виправдається він? Ціла ніч відсутності в таборі не лишиться там без уваги, як тоді він пояснить цю свою відлучку. Тривогою за Зоею Норейко? Але чи не буде це дивно і смішно? І хто цьому повірить Збентежена несподіваним відкриттям, Зоська прихилилася спиною до вільшини і стояла, неспроможна придумати щонебудь. Вона тільки безтямно дивилася на свій злощасний аусвайс із невдалим знімком, відірваним від її довоєнного студентського квитка.

— Так що ж нам робити Антон трохи притоптав чобітьми чорну полеглу папороть і нетерпляче ворухнув під кожушком плечима.

— Підемо разом. Либонь, я тобі не перешкоджуватиму.

— Ти мені не перешкодиш, навпаки, — запевнила Зоська. — Але…

— Наче чоловік і жінка, йдемо в Скідель до матері. Там справді в тебе мати, можуть перевірити.

— Ну що ти? Яка я жінка?..

— Не хочеш дружиною — сестрою будеш. А що? Удвох, знаєш, зручніше.

— Воно так. Але…

— Хочеш сказати: як у загоні потім?

— Ну.

— Видно буде. Може, виправдаємося. Ти ж за мене заступишся Зоська все ще не могла збагнути, що їй треба зробити, на чому тепер зупинитися, навіть що сказати Антону. Ясно, що нерозважливість його не викликала сумніву, що він зробив погано і що, повернувшись у загін, їм обом не уникнути біди. Антон зробив неправильно і навіть злочинно, самовільно покинувши загін. В якійсь мірі його виправдовує та обставина, що відправився він не на пиятику в якийсь хутір, не на гульбище, а пішов з нею на небезпечне діло, звідки не відомо ще, чи повернуться. Знову ж це хвилювання за неї, нерозважливе ризикування від страху за її життя збентежило Зоську. Ще ніхто в її житті навіть не спробував зробити нічого подібного, і це більше за все послаблювало її рішучість, вона ставала співучасницею Голубіна.