Костянтин Симонов - Останнє літо

Перебільшуючи значення цього страху, мирячись з ним у підлеглому, не вимагатимеш від нього того, що зобов’язаний і можеш вимагати. А применшуючи, вимагатимеш зайвого, нездійсненного і, отже, марного.

Приблизно такий вигляд мали б думки Серпіліна, що охопили його в останні дві чи три хвилини, поки він спостерігав дедалі швидший рух німецьких танків, якби можна було вишикувати їх, ті думки.

Але вишикувати їх у такій послідовності не було змоги, бо його думки про те, що можна й чого не можна вимагати від людини на війні, переривалися власним відчуттям дедалі більшої небезпеки, що його, заглушаючи в собі, зазнав Серпілін, побачивши, як наближаються й наближаються танки й самохідки.

— Товаришу командуючий, ваш наказ виконав.

Це повернувся ходом сполучення Синцов.

— Рація ціла?

— Усе гаразд.

— А люди?

— Теж.

Синцов відповідав, а сам напружено дивився вперед, на німецькі танки.

— Товаришу командуючий, — раптом сказав Синцов, — вам принесли…

Серпілін спершу не зрозумів — виявляється, за спиною в Синцова стояв Галчонків ординарець з казанком.

Казанок було накрито перевернутою кришкою, на кришці лежали ложка й хліб. Ординарець стояв, тримаючи в руках казанок, і обличчя в нього було таке саме напружене, як і в Синцова. А очі хоч і дивились на Серпіліна, але все одно насправді дивилися крізь нього, туди, в поле, на німецькі танки…

— Поставте, — сказав Серпілін, подумки вилаявши Галчонка за те, що не зрозумів жарту.

Ординарець поставив казанок в утрамбовану земляну пічурку.

— Дякую, йдіть, — сказав Серпілін.

І той повернувся кругом, пішов, але пішов так, ніби й тепер, ідучи ходом сполучення, спиною до німецьких танків, усе ще дивиться на них туди, в поле…

Цієї хвилини між німецькими танками і впритул за ними, відсікаючи бронетранспортери та піхоту, що йшли слідом, лягла ціла серія вибухів стодвадцятидвохміліметрових снарядів. Ударили одразу двома дивізіонами. Уже не били по німецьких батареях, а перенесли весь вогонь сюди. Один залп, потім другий, потім третій… Кілька бронетранспортерів з піхотою вирвалися слідом за передніми танками на дорогу і зникли з поля зору Серпіліна за вигином узлісся.

Два бронетранспортери загорілись, загорівся танк, піхота почала залягати, хтось побіг назад.

І раптом праворуч, близько, — Серпілін раніше не помітив, що один з наших танків стоїть у засідці так близько, — вдарила танкова гармата. Різко, з віддачею, потім ще одна й ще…

Танкові гармати заговорили вздовж усього узлісся — і ліворуч, і праворуч. Одні німецькі танки затупцювали на місці, інші на великій швидкості рвонулись уперед по дорозі, стріляючи на ходу. Болванка, що вдарила в наш танк, відскочила рикошетом і з вищанням пішла низько над землею.

Якась ще не задушена німецька батарея все ще била по лісу.

Три чи чотири хвилини здавалося, що там, попереду, на полі, перед узліссям, у німців якась каша — незрозуміло, куди ж вони рухаються. Та поступово ця каша розповзлася. Піхота побігла назад. Два бронетранспортери поспішали назад, вихляючи між вибухами й вирвами. Сім чи вісім танків і самохідок горіли просто на узліссі, а з десяток машин на різних швидкостях відповзали назад.

Стіна артилерійського вогню немовби розірвала німців на дві частини, і тих танків, що проскочили крізь неї, Серпіліну тепер не видно було, але добре чутно. Вони просувались і стріляли десь недалеко, праворуч, за лісом, там, де їм була влаштована засідка і де наші — це відчувалось за звуками бою — розстрілювали їх з двох боків зустрічним вогнем.

З глухим сильним стуком били танкові гармати — і наші, й німецькі. Потім повітря сколихнув важкий вибух протитанкової міни. І раптом з усього цього мішаного гуркоту долинуло надсадне, задихане ревіння мотора. З лісу вихопився німецький важкий танк і на граничній для нього швидкості помчав полем, наздоганяючи піхоту, що відстала, і вцілілі штурмові гармати й танки, які вже відійшли туди до Могильова. Він проскочив крізь густу мережу вибухів і пішов далі. Один снаряд навскоси вдарив його в кормову броню, другий влучив просто в башту; навіть видно було, як танк схитнувся, але знову пішов уперед.

— Утік усе-таки, — з досадою сказав Серпілін. І подивився на поблідлого від збудження Синцова.

Одна німецька батарея все ще била по лісу. Ззаду долинуло кілька пострілів з танкових гармат, потім ще один.

Знову кілька і знов один. І все! Тільки хтось іще стріляв з кулемета…