Костянтин Симонов - Останнє літо

Обидва віліси й боєтранспортер були напоготові. Та коли Серпілін уже підійшов до віліса, побачив, що швидкою ходою прямує до нього Ільїн. За ним ішов німецький капітан-танкіст, якого підганяли двоє автоматників.

— Товаришу командуючий, дозвольте доповісти, — залишивши німця позад себе, відрапортував Ільїн, — бійці довіреного мені триста тридцять другого стрілецького полку захопили в полон капітана німецької армії, командира дивізіону штурмових гармат. На допиті після взяття в полон дав важливі показання!

— Які? — спитав Серпілін. Йому не вірилось, що зопалу, одразу після бою, цей капітан міг дати важливі показання.

— Повідомив на допиті, що наказ будь-що Прорватися з Могильова командування Могильовського укріпленого району одержало по радіо, безпосередньо від генерал-фельдмаршала Моделя.

— Щось ти плутаєш.

Сказав «плутаєш», бо знав — Модель ніякого відношення до Могильова не може мати: командує групою армій «Північна Україна». А групою армій «Центр» командує фельдмаршал Буш.

— Хто допитував?

— Я допитував.

— Виходить, наплутав. Підведіть німця.

Німця підвели. Тепер він стояв за два кроки від Серпіліна, між двома автоматниками, обеззброєний, з чорною розстебнутою кобурою парабелума на ремені зліва, з рицарським залізним хрестом на шиї, з обличчям, темним від порохової кіптяви, як у наших; так само ще не охололий, весь перевернутий, перекручений після бою. Плечі й руки сіпаються, ніби йому холодно, але стоїть прямо, навіть голову задер угору. Молодий і з рицарським хрестом.

— Капітане, — повільно добираючи німецькі слова, які добре пам’ятались, але на превелику силу, не одразу тулились одне до одного, сказав Серпілін, — ви після взяття в полон повідомили, що наказ на прорив з Могильова одержано від фельдмаршала Моделя. Очевидно, це помилка?

— Дане генерал, я сказав правду. Нам перед боєм прочитали наказ фельдмаршала Моделя.

— Вами командує не Модель, — сказав Серпілін.

— Не знаю, пане генерал. Нам прочитали наказ фельдмаршала Моделя. Нам сказали, що тепер він командує групою армій «Центр».

Повідомлення було важливе, принаймні заслуговувало на увагу. Коли змінюється командуючий групою армій, це побічно говорить і про те, яка склалася обстановка, і про те, як оцінюють цю обстановку самі німці. Від доброго життя командуючих не змінюють!

— Чому здалися в полон?

— Мій дивізіон перестав існувати, а я був обеззброєний.

— Бився до кінця, нічого про нього не скажеш, — підтвердив Ільїн, котрий, як тепер переконався Серпілін, справді розумів по-німецькому.

— Де почали воювати? — піддавшись не до кінця усвідомленому почуттю, спитав Серпілін: йому раптом чомусь спало на думку, що й цей німець міг теж тоді, в сорок першому, бути тут, під Могильовом…

Але німець вимовив якусь назву, якої Серпілін спершу навіть не зрозумів. Зрозумів, лише перепитавши й пригадавши те, про що часто якось само собою забувалось: війна ж почалася не в сорок першому, а в тридцять дев’ятому році. І німець назвав не паше місто, а Дінан у Бельгії, де німецькі танки прорвали фронт французів.

— Нагодуйте, якщо захоче, і відправте до штабу армії, в розвідвідділ, — наказав Серпілін. — Потрібний буде там сьогодні ж для підтвердження своїх показань. Зрозуміло?

Сказав суворо, нагадуючи Ільїну, що ніяких випадковостей не повинно бути.

— Ясно, товаришу командуючий.

— За успішно проведений бій дякую особовому складові полку. Тих, хто відзначився, представте до нагород, — сказав Серпілін. І, сідаючи у віліса, зупинив Синцова, котрий збирався лізти на заднє сидіння: — Сідай до радистів. Як виїдемо з лісу, буде краща чутність, передаси Бойкові, що справді їдемо, і той факт про Моделя, що полонений повідомив. Нехай доповість у штаб фронту, не чекаючи нашого приїзду.

Надвечір Могильов було взято і остаточно очищено від німців. Та Серпіліну довелось і після цього працювати ще багато годин, плануючи майбутнє — все те, що виникало й вимагало негайних рішень у зв’язку з новою, додатковою директивою Ставки. Їхньому фронтові було наказано, розвиваючи успіх, з ходу форсувати Березіну і разом із сусідніми фронтами навально наступати на Мінськ.

Внаслідок цього робочий день розтягся майже на добу — з четвертої години ранку, коли встав, щоб їхати у війська, до третьої години ночі, коли, попрощавшись з начальником штабу, пішов до себе в хату спати.

І хоч нарешті міг собі це дозволити, все одно не спалося — всупереч природі й здоровому глузду.