Костянтин Симонов - Останнє літо

Галчонок доповів, що артилеристи стріляють двома дивізіонами по вогневих позиціях німців, а третій дивізіон переміщується. Зважаючи на те, що німці все ж таки кинули в бій чимало техніки, командир сто одинадцятої дивізії наказав цьому дивізіону негайно стати на пряму наводку за спиною в танкістів на шосе Могильов — Бобруйськ, на випадок, якщо частина німецьких танків і самохідок прорветься далі. І дивізіон «ересів» перекидає — бити по живій силі.

— Отже, не покладається на тебе, що ти німців стримаєш?

Галчонок ледь помітно знизав під шкірянкою плечима. Хоч і сподівався сам стримати німців, але дії командира дивізії теж вважав правильними. Не став запевняти командуючого, що стримає сам, як зробив би на його місці інший, а доповідав далі. Доповів, що рубіж за шістсот метрів звідси пристріляно сьогодні перед світанком двома дивізіонами і, тільки-но німці підійдуть до нього, артилерія перенесе свій вогонь туди.

— Товаришу командуючий! — після короткої паузи сказав Галчонок, і повіка в нього помітно сіпнулась!

Здавалося, не може на такому обличчі сіпнутися повіка, а сіпнулась! Як видно, його все-таки нервувала присутність тут, в окопі, командуючого армією. — Ми наказ виконаємо. А вас усе ж таки прошу сісти в мій танк і поїхати на командний пункт сто одинадцятої дивізії.

І командир дивізії теж вас просить! Там усе: і засоби зв’язку, і видно також… — невпевнено додав Галчонок, усвідомлюючи, що каже неправду і що командуючий розуміє це.

— Діда лисого звідти видно! — заперечив Серпілін. — Танк мені твій не потрібен, у мене свій бронетранспортер є. Якщо драпати почнете й нічого іншого не залишиться, знайду на чому. А якщо драпати не думаєте, куди ж я від такого бою поїду? Окоп у тебе добрячий, наказ обіцяєш виконати, куди ж мені від тебе їхати?

Навіщо? — спитав Серпілін. І додав серйозно й спокійно: — Не можу зараз від тебе поїхати, сам повинен розуміти. Як тільки зламаєш бій на свою користь, одразу поїду. Доробляй без мене!

— Вважаю, впораємося, — сказав Галчонок. — Авіацію викликали й дістали підтвердження.

— Усе правильно, — погодився Серпілін. — Одне неправильно: що суп я не досьорбав, злякався.

— Можна сюди?..

— А ось і почали! — не дослухавши запитання, вигукнув Серпілін.

Високо над їхніми головами просвистіла випущена з німецької танкової гармати болванка і, зачепившись десь ззаду, в лісі, за дерево, заскімлила, ніби там, за спиною, вдарили по якомусь велетенському ксилофону.

Слідом за цією болванкою, вже не над головами, а праворуч, ближче до шосе, почали вибухати осколкові снаряди.

— І тим, і сим гатить, — сказав Серпілін. — А ви коли почнете?

— Як тільки перетнуть, — Галчонок показав на невисоку смужку чи то чагарника, чи то бур’яну на старій межі, — почнемо одразу з усіх видів зброї. А праворуч залишимо їм коридор, нехай втягнуться, дійдуть до наших мін. А як зупиняться, кинджальним вогнем з двох боків.

— Іди командуй, — сказав Серпілін, подумавши: «Подивимось, як ти все це розіграєш, на скільки в тебе нервів вистачить. Справа не проста!»

Галчонок пішов, а Серпілін знову дививсь на німецькі танки й самохідки, що наближалися.

Досі вони маневрували, повзали по місцевості, очікуючи піхоту, боячись, щоб її не одрубали від них вогнем.

А тепер, коли й бронетранспортери, й піхота, що лавами йшла між ними, підтяглись, танки просувалися швидкими короткими ривками, зупинялись, стріляли, робили ривок уперед і знову стріляли.

Спершу здавалося, що основна маса їх прямує просто в лоб, між шосе і залізницею, а тепер вони скупчувалися до Бобруйського шосе, праворуч від спостережного пункту, на якому перебував Серпілін. «Усе-таки близько, — подумав він і ще раз повторив подумки — Близько вже!»

І в цьому подумки сказаному «вже», хоч-не-хоч бриніло почуття страху.

Перебуваючи на війні в різній обстановці і на різних посадах, до чогось звикаєш, а від чогось одвикаєш. І від того, свідком чого ставав зараз Серпілін, він останнім часом усе-таки одвик. Так близько від себе бачити німецькі танки йому не доводилося з Курської дуги. Тоді атака застала його на спостережному пункті дивізії, і він теж не поїхав звідти. Командуючий не шукає для себе небезпеки, це було б безглуздо й шкідливо для справи! Та майже щоденні поїздки у війська допомагають розуміти підлеглих. То тут, то там нагадують тобі самому, що таке небезпека.

Людина, яка не знає або вважає, що вона не знає страху смерті, не може розумно керувати військами. Не відчуваючи страху смерті сама, вона не знатиме, що можна й чого не можна вимагати від підлеглого. А коли наказуєш, треба знати, яке місце має страх при виконанні твого наказу.