Костянтин Симонов - Останнє літо

— У складі П’ятої армії? — спитав він.

— У П’ятій.

— А родом звідки?

— А тут недалеко, — мотнув головою Галчонок, наче народився десь у цьому лісі. — Сьогодні зведення передавали, що вчора на Мінському напрямі взяли станцію Бобр… Я саме звідти. Між Бобром і Крупками на роз’їзді народився. Батько колійним обхідником був. Там і жили. Спершу на роз’їзді, а потім у Крупках.

— А де тепер батьки? — спитав Серпілін.

— Не знаю. Коли війна почалась, у Крупках залишались…

Галчонок сказав це спокійно, наче не хотів дати волю почуттям, які вже нічому не могли ні зарадити, ні зашкодити. Випустити чи не випустити німців з Могильова — залежало від нього. А чи залишаться живими там, у Крупках, його батько й мати, не залежало.

— Нам же як, — після мовчанки з ноткою самоосуду в голосі мовив Галчонок. — Один рік відпустки не дали, другий — не дали, а на третій — куди путівку одержав, туди і гайнув. Так усе й одкладав. З тридцять шостого року батьків не бачив. Учора, коли через німців ішли, одного хлопця — він розвідникам дорогу показував — узяв до себе в машину. Тринадцять років хлопцеві. Чого тільки від нього не наслухався, що тут німці коїли…

Він зітхнув. Незважаючи на його спокій, відчувалося, що тривога за батька й матір невідступно гризе цього сильного й упевненого в собі чоловіка. Їм на той час принесли по півказанка супу.

— Добрий суп зварили, — сказав Серпілін.

— Охолов трохи, — куштуючи суп, сказав Галчонок.

Серпілін глянув на годинника. П’ятнадцять хвилин, які він призначив собі на сніданок, промайнули вже. Чай пити немає коли, а суп хоч і прохолов, але смачний — доведеться попрацювати над казанком, поки дно побачиш.

Снаряд розірвався близько, в лісі, з тріском і гулом.

Перший снаряд від несподіванки завжди гучніший за інші, і здається, що вибухнув ближче, ніж це є насправді.

Наступні три чи чотири вибухнули вже далі. А коли й не набагато далі, все одно тихіше, бо вже не так несподівано.

Як це буває з людьми, в яких раптом виникає одразу кілька обов’язків і які пам’ятають про кожний з них, сталася коротка заминка.

Початок обстрілу означав нову спробу німців прорватися, і Галчонкові треба було негайно вживати заходів.

Але поруч у наметі перебував командарм, і треба було потурбуватися про його безпеку. Вибухи віддалялись, але могли й знову наблизитись.

— Товаришу командуючий, пропоную, поки обстріл, сховатися в моєму танку. Він за сто метрів.

— Аякже! — сказав Серпілін. — Ходімо на СП!

Серпілін ішов швидко, але Синцов через кілька кроків оббіг його і пішов попереду. Безглузде бажання, з яким часто стикаєшся на війні, — хочуть у хвилину небезпеки затулити собою старшого начальника, опинитися між ним і противником, забуваючи, що міна чи снаряд з таким самим успіхом можуть вибухнути позаду. Та про це згадують потім, а інстинкт діє одразу.

— Синцов! — невдоволено гукнув Серпілін. — Не крутись під ногами! Не в атаку йдемо!

Але Синцов, наче не почувши, йшов усе попереду нього аж до самого ходу сполучення, що виводив до окопу спостережного пункту.

Звідси було добре видно все, що відбувалося попереду.

Точніше, початок того, що мало розгорнутися на цьому полі, між дубовим гаєм, що темнів там, на пологому пагорку, і цим лісом. Зараз, під прикриттям артилерійського вогню, що перекочувався вздовж узлісся, звідти, і просто з дубового гаю, і ліворуч від нього, за насипом залізниці, і праворуч на шосе розверталися німецькі танки й штурмові гармати. Позаду них з’явились бронетранспортери і лави піхоти.

З однієї точки, навіть такої вигідної, як ця, не побачиш усього. Частину панорами закривали зліва й справа складки місцевості, але в трикутнику між шосе і залізницею, що розширювався сюди і звужувався до Могильова, в полі зору одразу опинилося близько двадцяти танків і самохідок.

Мабуть, не менше їх було і ліворуч, і праворуч, за пагорбами. Деякі з них то з’являлися, то зникали з очей.

Судячи з інтенсивності артилерійського вогню, німці не шкодували снарядів.

Розриви знову почали наближатися. Кілька снарядів пройшли над головою. Ззаду в лісі пролупав гучний вибух.

— Чи не твій танк, куди мене запрошував? — з деяким зусиллям, бо над головою знову просвистіло, пожартував Серпілін.

— Не мій, — похмуро сказав Галчонок. — Мій там, ліворуч, стоїть.

— Доповідайте по рації в армію. І штурмову авіацію викличте. Авіатор з вами?

— Зі мною.

— В усьому іншому дійте за розробленим вами планом, від мене додаткових наказів не чекайте, — сказав Серпілін, прагнучи швидше порушити ту скутість, що була викликана його присутністю і побоюванням за його життя. — Працюйте, — вже сердито додав він. Не сказав, а гримнув, бо саме це й треба було зробити! І, не звертаючи більше уваги ні на Галчонка, ні на Ільїна, ретельно навів бінокль і дивився туди, де, чимраз збільшуючись, посувалися німецькі танки й штурмові гармати.