Костянтин Симонов - Останнє літо

Уже й ординарцеві сказав, щоб розбудив о шостій ранку. І гімнастерку стягнув, залишалось тільки скинути чоботи, роздягтись, лягти на послане ліжко й вимкнути лампочку, що світила від движка. Уже двічі збирався це зробити, але щось заважало.

Як сів до столу, вже без гімнастерки, на хвилину, щоб випити на ніч склянку голого чаю, так і сидів, не відпочиваючи, а думаючи, наче не можна про все це подумати згодом, колись, а не сьогодні. Та, мабуть, не можна, мабуть, думки приходять не за розкладом. Події дня змінювали одна одну в пам’яті і плутались у часі. Що було раніше, пригадував потім, і навпаки. А то й взагалі згадував речі, які зовсім не стосувалися цього дня. Та виходить, стосувалися, коли згадував…

Кажуть, на новому місці не спиться. Але ця приказка не для війни, за нею взагалі спати розучишся. Тільки за шість днів наступу третє місце. Річ не в новому місці, а в нових думках, що лізуть у безсонну голову впереміж із спогадами про минуле.

І хоч завтра продовження того самого, що було сьогодні, того самого наступу, а все-таки в твоєму власному житті визволення Могильова щось одне завершує, а щось інше починає. Мабуть, тому й не спиться! Вгадуючи наперед дальше завдання, вони ще вчора вночі намітили з Бойком це, щойно взяте тоді село при дорозі Могильов — Мінськ як зручне місце для майбутнього командного пункту. Вчора, в цей час, з ходу взяли — тим-то й село ціле, — а сьогодні вже ночуємо в ньому, за сімнадцять кілометрів на Північний захід від Могильова.

А Могильов, про який останніми днями стільки говорилося, що здавалось, саме це слово висить перед тобою в повітрі, залишився позаду, в минулому. І за новою розмежувальною лінією, навіть не в смузі твоєї армії, а в сусіда ліворуч. І його дивізія там залишиться, і його комендант! А тебе націлили прямо на Мінськ.

Хоча шосе Могильов — Мінськ звідси, від краю села, за два кілометри, все одно чути, як ревуть на об’їздах грузовики. Цілу ніч ідуть і війська, й техніка, й тили.

А шосе — тільки назва! Власне, поліпшений путівець, який німці при відступі й розгрузляли, й загатили своєю розбитою з повітря та з землі технікою; вся дорога — від початку до кінця самі об’їзди…

Генералів у Могильові взяли тільки двох — командуючого укріпленим районом і командира дивізії. Кажуть на допитах, що вчора, коли замкнули кільце оточення, генералів було п’ять. Одного пораненого вночі вивезли «шторхом» з могильовського аеродрому до Мінська. Долетів чи ні — невідомо. Другого наші штурмовики спалили на дорозі в машині. А ще про одного самі не знають, де він подівся. Вважають, що загинув десь під містом.

Можна повірити! Бувало, що й ми не знали.

Досадно, певна річ, що обох генералів узяв не ти, а сусід ліворуч. Коли вдень розітнули місто навпіл, а потім ще раз переполовинили, генерали виявилися в тих кварталах, які брав сусід.

Коли потім зустрілись у Могильові, сусід сказав про командира німецької дивізії, що той свого часу, командуючи полком, брав участь у взятті Могильова, признався в цьому розвідникові.

— Який полк? — запитав Серпілін.

Сусід покликав свого розвідника, щоб назвав полк.

— Правильно, — сказав Серпілін, — брав участь. У мене перші за війну полонені були з того полку.

Така подія, як перші полонені, западає в пам’ять надовго.

— Отже, саме з тобою бився, — сказав сусід. — Я їх ще до штабу фронту не відправив, — може, поговориш з давнім знайомим?

Серпілін відмовився. Була спокуса, та була й незручність. Чого ж допитувати чужих полонених? А чуда ніякого немає: був німецьким полковником, командував полком, брав Могильов. Потім став генералом — командував дивізією на цьому самому напрямі. Спочатку йшов уперед, потім назад.

Коли й є чудо, то в нас самих. Як усе-таки витримали, знесли їхній перший удар? Як не дали їм увійти в Москву? А все подальше — закономірне! Хоч є, звісно, й процент випадковості — що тобі випало на долю визволяти саме Могильов, який тоді залишив. А щодо іншого, у всіх, хто живий з сорок першого року, хоч як їх перетасовувала війна, почуття однакове: кожний згадує тепер, наступаючи, де він був тоді й що залишав…

Сусід заквапився до комендатури, перевірити, як там розгортається комендант міста, якого він призначив, а Серпілін зустрів Батюка, що приїхав подивитись, яке воно є, взяте військами його фронту місто Могильов.

Розмова з Батюком підтвердила припущення Серпіліна про подальший рух армій на Мінськ.

І раніш, і сьогодні, коли ще на кілька годин відсунулись строки взяття Могильова, Батюк натискав лише на це. Не злазив з цієї теми і по телефонах, і коли приїздив. А тепер, коли Серпілін доповів йому останні дані щодо просування Кирпичникова, який за день уже пройшов двадцять верст і дав слово до ночі передовими загонами форсувати річку Друть на півдорозі до Березіни, Батюк не повертався до колишніх докорів за Могильов, не лічив, скільки кварталів узяв ти і скільки сусід…