Костянтин Симонов - Останнє літо

На братських могилах у кращому разі пишуть на дощечці хімічним олівцем імена, а звідки хто — не пишеться. Але й з імен можна здогадатися, хто звідки. На одній такій темно-сірій дощечці, мокрій від дощу, який бризнув надвечір, де поховані не сьогоднішні, а ще вчорашні, — з-поміж одинадцяти прізвищ були не тільки російські, й українські, й білоруські — як завжди і скрізь, — а й казахське, і якесь схоже на іноземне, мабуть, естонське, прізвище, і кавказьке — Джатієв — може, осетин, а може, чеченець. І всі на тій самій дошці, проти того самого розбитого кулеметного гнізда.

Бій у місті, звичайно, дає додаткові переваги тим, хто обороняється. Весь час, поки їх виколупуєш, зазнаєш жертв. Проте сила, яку ми мали тепер у своїх руках, долала й цю перевагу — випалювали німців залпами «катюш», штурмували їхні розтягнені по околицях позиції з повітря, гнізда та опорні пункти в будинках розбивали прямою наводкою, — робили все, що могли, щоб зменшити свої втрати. І, як наслідок, навіть у межах міста втратили менше, ніж німці. Підсумок непоганий.

За попередніми даними, полонених у самому Могильові взяли близько двох тисяч. Якби німці вчора пішли на капітуляцію, ще кілька тисяч залишилися б живі. І ми також сьогоднішніх втрат не зазнали Коли ставиш ультиматум і чекаєш, не воюєш, а потім, не діставши відповіді, знову гатиш, поки не скінчиш, відчуття у військової людини двоїсте. Досада за свої втрати, яких могло не бути, коли б у відповідь на твої умови вийшли з білим прапором. І, звичайно, злість на противника за ці втрати, за те, що він не припинив, як то кажуть, безглуздого опору. Та як не злостись, а безглуздий він, той опір, та й не зовсім! Бо ті, кого він убив у тебе того останнього дня, лежать у землі і вже не підуть за тобою далі, ні на Мінськ, ні на Варшаву, ні на Берлін. І в цьому найгіркіша гіркота!

Німецької техніки набили багато і вчора, й сьогодні.

І в Могильові, й за Могильовом. Особливо по дорозі на Мінськ. Довелось надавати своїй піхоті колонні шляхи ліворуч і праворуч від цієї дороги, бо не пройдеш! А щоб протягти нею артилерію, зараз сапери працюють — розчищають.

Коли проїздив містом, на головній вулиці, серед зруйнованих і напівзруйнованих будинків, побачив уцілілі вивіски. За німців тут, у Могильові, була сяка-така торгівля, тулилися по магазинчиках крамарі, що вилізли з підпілля; виробляли тут і свічки, був і комісійний магазин якогось А. Дуплака, і чиясь, не розбереш чия, бо піввивіски одірвало снарядом, кав’ярня…

Побачив усе це й пригадав двадцятий рік — листопадовий, холодний не по-кримському день, коли після Перекопу, переслідуючи білих, увійшли в Сімферополь і побачили головну вулицю з позабиваними, облупленими, але все-таки багатшими за ці, могильовські, магазинами, крамницями й крамничками зі складами всього того, що жило там за Врангеля і що лишалося ще на вивісках…

Пригадав тодішні свої почуття — молодої, двадцятип’ятирічної людини, яка щойно зруйнувала старий світ і добивала Його там, у Криму. Пригадав і подумав про те, що серед усіх воєнних турбот часом забувалося: ні, не просто — ми і німці! Не тільки це! Є ще й свої таргани, свої блощиці! Дохленькі, вже, здавалося, так присушені часом, що сама шкурка лишилась, а все-таки ожили, зуміли, відкрили свою небагату поганеньку торгівлю. Жили за німців навряд щоб так уже солодко — в страху і навшпиньках. Проте хоч і навшпиньках, а мали надію на повернення старого, зруйнованого в сімнадцятому році…

Хоч сякого-такого, на будь-яких умовах…

Коли біля вокзалу командир дивізії представив солдатів, що відзначилися, взявши в полон найостанніших німців, Серпілін в одному з них, сержантові, за прізвищем і вимовою впізнав касимівського татарина, материного земляка, й заговорив до нього по-татарському. Сержант від несподіванки дивився на Серпіліна так, ніби командуючий армією, що стояв перед ним, — це одне, а говорить усередині в ньому по-татарському хтось інший. Тільки згодом дотямив і озвався. Виявилось, і справді, касимівський.

Відповідав упереміж російською й татарською.

Військове по-російському: «Так точно, товаришу генерал», «Служу Радянському Союзу, товаришу генерал!» А інше, не військове, по-татарському. Розмовляти татарською мовою Серпіліну давно не випадало.

Потім, коли поїхав далі, все думав про матір. А спогадам цим було рівно стільки ж літ, скільки командирові дивізії, котрий брав місто, — тридцять дев’ять років тому востаннє розмовляв з матір’ю по-татарському, перед її смертю. Тридцять дев’ять років! Як для кого — ціле життя.