Костянтин Симонов - Останнє літо

Та Серпілін сказав, що в нього ще є справа в Могильові. Яка — пояснювати не став.

Захаров поїхав, а Серпілін, залишивши і бронетранспортер, і радистів у центрі Могильова, наказав їм чекати, взяв з собою лише Синцова й автоматника і поїхав через місто на його південно-західну околицю. Їхав швидко, не вагаючись, не розпитуючи, лише командував, де повертати. Гудков і автоматник не знали, куди їдуть, тільки Синцов догадувавсь…

Коли під’їхали до руїн цегельного заводу, виліз із машини і постояв. Шукав очима ті ями, про які казав Ситін, що німці примусили населення ховати в них убитих.

Подивився й побачив їх за сто кроків. Ями там, де й були.

Тоді й переховувалися в них від бомбування, і ховали вбитих — самі це почали. «Вісімдесят сьомі» так пікірували до самої землі, що тільки прямих влучань у щілини та окопи було по десятку на день…

Постояв біля тих ям і поїхав далі, до дубових насаджень, на третій кілометр Бобруйського шосе, де колись приймав із своїм полком перший бій. Уранці дивився на це поле бою звідти, з того боку, а зараз хотів подивитися звідси. Звідти — одне почуття, звідси — інше!

Залишивши віліс на дорозі, пройшов триста кроків до ярка, де в нього тоді, в перший день, був перший переораний потім бомбами командний пункт.

Тепер тут стояли покалічені німецькі гармати, ті самі, які сьогодні вранці обстрілювали звідси узлісся.

Зенітки, теж потрощені й перекинуті, валялись біля самої дороги, а серед дубових насаджень то тут, то там стояли згорілі й покинуті німецькі танки й самохідки. І коло них, і коло розбитих гармат лежали ще не прибрані трупи німців.

Але він дивився й ніби не бачив усього цього, бачив не те, що зараз, а те, що було тоді. І навіть, здавалося, чув самого себе, свій тодішній голос, свої квапливі накази й радісні повідомлення перших годин бою, коли вперше на власні очі побачив, як зупиняються й горять німецькі танки.

І те, що час було повертатися до штабу і вести далі війну і вже не залишалося часу стояти тут і думати, тільки посилювало його почуття. Сила спогадів загострюється, коли на них мало часу…

Він озирнувся й побачив колону полонених німців, що переходили через дорогу; їх конвоювали партизани.

Спіймали десь тут, у лісах, у районі Могильова, і кудись вели. Мабуть, на нічліг: уже вечоріло, і полонені теж будуть десь і їсти, й ночувати. В хвості колони, підганяючи німців, ішов бородань у вицвілому кашкеті прикордонника, в німецькому офіцерському мундирі з червоною пов’язкою на рукаві і в плямистій трофейній плащ-палатці, що розвівалася за плечима.

— Поїхали, — сказав Серпілін Синцову, що стояв у нього за спиною.

І це «поїхали» було єдине, що він сказав за весь час.

На новому командному пункті армії Серпілін нашвидкуруч підвечеряв разом із Захаровим та Бойком. Із штабу фронту щойно подзвонили, що до них уже виїхав офіцер оперативного управління з наказом на подальші дії.

Звичайно вечеряли пізніше, коли закінчать з основними турботами. А цього разу вирішили порушити порядок, щоб потім уже не відриватись.

Бойко один з них трьох так і не побував сьогодні в Могильові.

— Ну й витримка в тебе, Григорію Герасимовичу! — з подивом перед послідовністю характеру начальника штабу, що виявилась навіть у цьому, сказав Серпілін. — Як це було не подивитися на Могильов?

— Буде нагода — подивлюся, — сказав Бойко. — Потреби не виникло, а сїправ цілий день було по зав’язку. І до всього — штаб фронту з телефонів не злазив, яких тільки даних від нас не вимагав!

— Та ще до того ж я прошпетився перед тобою…

— Я за вас хвилювався сьогодні, — не прийнявши жарту, відповів Бойко.

Слова «хвилювався» Серпілін у лексиконі Бойка не пам’ятав. Почув уперше і навіть подивився на нього.

Бойко мовчки витримав погляд; ніби нагадуючи, що й звідси, здалеку, тримав у полі зору все, що діялося там, де був Серпілін, сказав:

— Того капітана, якого при вас у полон взяли, я після допиту в розвідвідділі наказав привести до себе, перед тим як відправити в штаб фронту. Хотів перевірити на ньому їхній стан духу — чого від них можна сподіватися надалі. «Виявляється, і на це час знайшов», — відзначив сам собі Серпілін.

— Тримався сміливо, а пригніченість відчувається.

У відповідь на моє запитання: «Як сталося, що мусив здаватись у полон?» — нервувався й натискав на нашу перевагу в силі: виправдувався тим, що в нас усього набагато більше, ніж у них. Навіть запевняв, що в п’ять разів більше! Довелося запитати його: звідки знає, що саме в п’ять? Може, страх має великі очі?