Костянтин Симонов - Останнє літо

Спочатку все йшло навіть легше, ніж сподівався Нікулін. Вихід до заплави річки перетинала смуга лісу.

Групу підкинули на двох вантажних манганах. Машини прикривав танк. До лісу проскочили без перешкод, лише раз удалині, в ярку, танкісти помітили скупчення німців і обстріляли їх, розігнали. На узліссі машини розвернулися й пішли назад, і танк теж.

Розвідгрупа, поминувши ліс, підійшла до Друті без жодного пострілу з того боку. Хоч середину річки довелося долати плавом, переправилися швидко. Вже стрибали до цього через чотири річки, і щоразу першими, мали при собі на такий випадок різні підручні засоби; навіть дві порожні бочки тягли, щоб, пустивши їх ставма вплав, скласти всередину гранати, диски, коробки з патронами, малі саперні лопатки і всяке інше знаряддя. А тут, у лісі, край заплави, ще, на щастя, стояв старий сарайчик; розкидали його й пов’язали плотики, витратили на це моток трофейного телефонного проводу. Дехто понабивав сухим торішнім сіном з цього сарайчика гімнастерки, шаровари, плащ-палатки, застебнули, зав’язали і з ними, як з поплавцями, — в річку. Медсестра, що йшла з групою, не пошкодувала бинтів, подерла на клапті, щоб солдати зачепили за вушка чобіт, — і на шию… Досвід мали, не розгубилися…

А бій розпочався, коли вже опинились на західному березі. І самі перепливли, і «максим», і два 82-міліметрові міномети на плотиках переправили. І раптом, переправившись, уже в сутінках побачили, як ззаду, вище за течією, з лісу густо висипали на той, на східний, берег німці, мало не батальйон, — виходить, майже одночасно поспішали через той ліс до Друті, але трохи відстали.

Побачивши німців, командир групи, незважаючи на їхню перевагу в силі, наказав відкрити по східному берегу вогонь з обох мінометів. Було видно, як вибухали перші міни — і на березі, і в воді, поміж німців, що переправлялися через річку. Не припиняли вогню по них і в темряві, навмання, до останньої міни, а мін з собою було небагато.

Німці спочатку розгубилися, та незабаром відкрили у відповідь мінометний вогонь з того берега, а потім і з цього, з глибини. Клали міни густо і звідти, і звідси, а коли переправились, певно, дістали наказ знищити росіян, поки не пізно, і, не чекаючи світанку, двічі ходили в атаку.

А після всього того кожні дві-три хвилини — міна, коли не поряд, то близько. І від мін туга бере, і поранені стогнуть… Медсестра, яка рвала бинти, щоб чоботи зв’язали за вушка, давно лежить мертва на піску…

Нікуліну чомусь здавалося, що саме світання принесе порятунок. Ось ніч скінчиться, розвидніє — і на допомогу підійдуть наші! Хоч світанок міг, навпаки, принести загибель, бо німці, мабуть, коли розвидніє, й підуть у нову атаку.

Та після пережитого за ніч про цю ранкову атаку Нікулін думав якось незворушно: хоч побачиш німців у вічі!

Вночі моторошніше: б’єш по них, а не бачиш, зупинив чи ні. Може не зупинив? Може, котрийсь із них через хвилину поруч опиниться! А коли розвидніє — всі як на долоні!

Нікулін уже двічі обповз усіх, хто лежав у круговій обороні: перевіряв, як окопуються. Дуже підганяти не доводилося: самі розуміли, що в одному порятунок — залізти якнайглибше в землю. Копали й саперними лопатками, хто мав, і кинджалами, казанками, пряжками від ременів, своїми й знятими з убитих касками, добре, що хоч грунт піддатливий — пісок.

Нікулін скомандував викопати в піску траншейки і для поранених — для тих, хто не міг для себе зробити; а пораненому старшині сам викопав окопчик поряд себе.

І тепер лежав, перепочиваючи, на спині, знявши для зручності ремінь, і протирав подолом гімнастерки затвор автомата, в який набився пісок. Робив те саме, що наказав і всім іншим, — перевіряв зброю.

Лежав, шкодуючи, що в них не лишилося в запасі жодної міни. Один з мінометів цілий, а міни жодної.

А якби мати хоч кілька і, як німці рушать, вдарити по них, коли вони вже вважатимуть, що в нас нічого нема, — інша річ!

Провоювавши більшу частину війни мінометником, Нікулін вірив у свою зброю і шкодував, що лейтенант, командир групи, коли був живий, дозволив витратити всі до однієї міни. Коли б він, Нікулін, розпоряджався ще тоді, як розпоряджається тепер, лишившись за старшого, він хоч кілька мін, а залишив би про запас.

Старшини, який лежав непритомний і стогнав, Нікулін не встиг вивчити, що він за людина, і жалів його не більше за будь-кого іншого — всіх шкода! А особливо жаль медсестру за те, що вона, не така вже молода жінка, на вигляд ровесниця його, Нікуліна, дружини, безвідмовно йшла з ними всі ці дні, як солдат, і пов’язки, й шини накладала, і поранених на собі тягала не гірше за санітара, і жодного разу не поранено… А тут, на березі, від німецької міни враз як і не було жінки! Вбитого лейтенанта Нікулін теж дуже жалів: лейтенант був ще молодий, але війну пройшов усю наскрізь — туди й сюди. І Нікуліна, котрий прибув до нього три дні тому з поповненням, одразу добре зрозумів. І хоч Нікулін не приховав, що був у штрафбаті, лейтенант не зважив на це, а одразу ж, як досвідченого солдата, взяв до себе в зв’язкові. Зважив не на те, що Нікулін потрапив до штрафбату, а на те, що після штрафбату з команди одужуючих поспішив у бій.