Костянтин Симонов - Останнє літо

Розмова про минуле зайшла з трьох нашивок за поранення. Дізнавшись, що Нікулін до штрафбату був сержантом, лейтенант так і звав його — не на прізвище, а «сержант», і сміявся: «Вважай, що тобі вже знову присвоїли, ще тиждень повоюємо, так і буде!» Взагалі був сміхотливий, веселий. Але при цьому не забував, що Нікулін набагато старший. Сам був швидкий і вимагав, щоб усі — швидко! Проте даремно не квапив. Та й причин не мав при тій старанності, яку звик виявляти на війні Нікулін. «Через цю старанність і вскочив у халепу», — думав Нікулін про себе тепер, коли кров — на щастя, невелика, — яку він пролив у атаці першого ж дня наступу, і власне бажання піти назад у стрій з команди одужуючих зняли з нього ту провину, яку він мав і яку після всього цього він сам вважав уже не провиною, а лихом.

Він лежав під німецькими мінами разом з іншими солдатами на західному березі Друті, попереду всіх у цілій армії, чого сам, звісно, не знав: знав тільки, що попереду всіх у батальйоні, — і сумував через те, що нічим не може послабити цього німецького вогню. Він не хотів бути вбитим, так само як і всі інші, що лежали разом з ним, і чекав допомоги ще нетерплячіше, ніж вони. Не тому, що більше за них хотів жити — жити хотіли всі, — а тому, що, ставши командиром цих двох десятків людей, почував себе не лише відповідальним за їхнє життя, а й ніби почасти винним перед ними за те, що досі не надійшла допомога.

Війна, на якій Нікулін тепер уже чотири рази був поранений і бачив стільки повсякденних небезпек, скільки випадав лише на долю солдата, більше ні на чию, — змусила його звикнути і до вигляду чужої смерті, й до думки про власну.

Але та ж таки війна, зробивши жорстокішими його почуття, привчила його не журитися, привчила, що солдати залишаються живі, коли й самі не чекають, і виходять з безвихідного становища, і дістають допомогу, коли їй уже немає звідки взятися.

Нікулін лежав і думав про тих двох радистів, яких послано до наших, що вони вже мали б дійти. Він добре знав, що на війні буває всяке: можуть і заблудити, і після двох переправ туди й назад не здолати втоми й нічного страху і перележати десь до ранку, поки обстановка проясниться. Знав, що й таке буває. Та, маючи віру в людей і сам не звикши зраджувати цієї віри, вважав у душі, що обидва посланці, якщо тільки живі, дійшли й повідомили.

А чому наші досі не йдуть — теж не тому, що не хочуть, а тому, що не встигли ще: може, наскочили дорогою на німців — стрілянина точиться не тільки тут, а й там, на східному березі Друті. І якщо навіть посланці не дійшли, загинули, те, що німці все б’ють і б’ють з мінометів і вже кілька разів світили ракетами, має підказати нашим, що ми тут не вмерли, ведемо бій, німці над безлюдним берегом не світитимуть. Та й мінні вибухи чутно, звук над водою далеко біжить, особливо серед ночі…

Одразу після переправи, коли передали по рації свої координати, лейтенант радісно сказав Нікуліну: «Все в ажурі, вже знають про нас — де!» Нікулін разом з ним радів: яка хороша річ — радіо. Майже все він знав на війні і майже все вмів, а от з радіозв’язком стикатися не випало — так уже вийшло. Інша річ — проводовий!.. Тоді, напочатку, радів разом з лейтенантом, а тепер, коли й рація розбита, й лейтенанта немає, під вибухи німецьких мін з тугою згадав за проводовий зв’язок. Згадав, як у сорок третьому році на Україні, на Пслі, теж брав участь у переправі — і солдата, котрий плив поруч з ним, посеред річки поранило, хотіли допомогти тому солдатові допливти назад, а він просив, навпаки, допомогти дістатись уперед, на західний берег. І його, як на поплавці, прилаштували на лямці між двома порожніми снарядними ящиками, підтримали й витягли, хоч біля самого берега його ще раз поранило, вже на смерть. І лише, коли витягли, побачили, що він телефоніст — кінець проводу обмотаний навколо пояса. «Хотів з цим кінцем допливти, доставити зв’язок — і доставив І» — подумав Нікулін з повагою до того давно загиблого чоловіка і до проводового зв’язку, що для нього, як і раніше, лишався найнадійнішим з усіх.

Для тих, хто, як Серпілін чи Бойко, командував армією, керував усім її великим механізмом, переконаність у нашій перевазі над німцями грунтувалася на загальному успішному ході операції, на кількості захоплених полонених і трофеїв і на тих цифрах, якими виражалося дедалі гірше для німців співвідношення сил: п’ять до одного — в авіації, три до одного — в артилерії, два до одного — в танках… У цих загальних масштабах той неповного складу німецький мінометний дивізіон, який цілу ніч вів вогонь по п’ятачку за Друттю, де сидів Нікулін та його товариші, був мізерною часткою цілого — всього сім чи вісім стволів з кількох сотень, які ще залишались у німців перед фронтом армії.