Костянтин Симонов - Останнє літо

Але на тій смужці низького піщаного берега, де лежав Нікулін з товаришами, німецьких мінометів було вісім проти одного. І той один мовчав, бо скінчилися міни, а ті вісім не вгаваючи стріляли цілу ніч, добиваючи поранених і притискуючи до землі вцілілих, породжуючи в них те усвідомлення несправедливості всього, що відбувається, яке виникає в солдата в хвилини важкого бою, особливо якщо він виявився важким несподівано.

І якби Нікулін та його товариші піддалися цьому небезпечному почуттю несправедливості, яке — тільки-но піддайся йому — навпростець веде, до відчаю, вони не втрималися б цієї ночі там, за Друттю, а кинулись би назад, через річку, не знаючи, загинуть чи залишаться при цьому живі. Бо загострений відчаєм інстинкт самозбереження далеко не завжди рятує людину, іноді, навпаки, веде до загибелі якраз тієї миті, коли вона сама вже вважає, що врятувалась.

Та Нікулін, незважаючи на це почуття несправедливості, не піддався йому, і, хоч знав, що німці тут, на цьому березі Друті, зараз сильніші за нього, робив усе так, ніби він залишався сильнішим від німців.

За шість діб наступу він уже пройшов сто кілометрів.

І більшу частину шляху цього йшов, усвідомлюючи, що його бережуть, хоч по кілька разів на день над ним нависала то та, то інша небезпека, яких, хоч би як швидко наступали, все одно не минеш, коли йдеш попереду.

Нікулін сам був легко поранений у першу ж годину наступу, але він пам’ятав, як мало було інших поранених поблизу нього і взагалі як мало було в нас втрат після того, як авіація й артилерія переорали німцям весь їхній передній край. Він пам’ятав, як, випереджаючи його, вже пораненого, йшли вперед самохідки й танки, і як били через голову «ереси», і як попереду й на другій і на третій німецьких позиціях знову дибом здіймалася земля…

А коли, перебувши два дні в медсанбаті, повернувся в стрій і пішов знову вперед під командою вбитого сьогодні лейтенанта, то знову відчув, як його бережуть, як збивають перед ним німців з позицій щільним артилерійським вогнем, як подавляють опір танками, як німці припиняють стріляти по ньому після того, як у їхній бік пройшли над головою наші «горбилі» й влаштували там свою карусель.

Усе, що так довго й з великим трудом готували перед початком операції, хоч і не було позбавлене осічок та промахів, однак спрацювало й продовжувало працювати, підпираючи Нікуліна й допомагаючи йому йти вперед.

Та настав час, без якого на війні не обходиться, і німець, про котрого Нікулін уже звик думати в ці дні наступу, що він слабкіший, раптом виявився тепер і тут сильнішим. І хоч Нікулін вірив, що це ненадовго, але треба було на цей час зібрати всі сили, які тільки є в запасі в людини, щоб німець не встиг відчути себе сильнішим, щоб не дати йому відчути це!

Сьогодні на світанку полковий агітатор дістався до їхнього батальйону, нашвидку переказав учорашнє зведення й сповістив, що взято Вітебськ, а тут, як він висловився, «повсюдно» наші війська вийшли на східний берег Дніпра й ведуть бої за Могильов.

Цілий день після того рухались уперед, і, взято чи не взято Могильов, Нікулін так і не дізнався, хоч у Москві вже кілька годин тому було дано на честь цієї події двадцять артилерійських залпів з двохсот двадцяти чотирьох гармат. Але, не знаючи багатьох важливих подій, — і минулих, і тих, що зараз відбувалися на фронті, — Нікулін відчував значення цих подій з тією внутрішньою силою, яка дається особистою причетністю до них.

Коли вранці агітатор сказав, що за зведенням «повсюдно вийшли на східний берег Дніпра», то говорилося це вже за Дніпром, на його західному березі. І те «повсюдно» для Нікуліна було вже десь позаду, а не попереду. А коли він сам ще два дні тому переправився через Дніпро, то це було не «повсюдно», а саме ж вони перші й переправлялись!

Ще не знаючи, що Могильов визволений, але власними ногами відмірявши всі сто кілометрів, які за шість діб пронаступала їхня армія, Нікулін розумів, що визволив і залишив у себе за спиною цілу землю, яка три роки лежала під німцем, — дванадцять сіл — «вйосок»! — як по-тутешньому називав їх лейтенант, сам теж тутешній, з-під Мінська. Нікулін рахував лише ті села, що їх сам пройшов за ці дні, ніяких інших не рахував, тільки їх — і геть спалені німцем, і напівспалені, й цілі, — й до них до всіх уже повертаються і повертатимуться жителі.

Він спитав полкового агітатора, чи не чути чого про Псковщину, як там ідуть справи. І відповідь не порадувала його: агітатор сказав, що Пскова поки що не визволили і, як там іде наступ, у зведеннях немає. І хоч відповідь агітатора засмутила Нікуліна, вигляд тих визволених сіл, через які він ішов зі своїми товаришами, від думок про свою сім’ю, що залишилась там, на Псковщині, набув для нього надто глибокого, можна сказати, особливого значення.