Костянтин Симонов - Останнє літо

Побачила його й подумала, що опинилася без вини винною не лише перед Синцовим, а й перед ним. Згадала, як у Москві взимку минулого року, коли він прийшов до неї, розповідала йому про загибель сестри. І як він, стискаючи кулаки і накульгуючи, метався туди-сюди по кухні, а потім, коли вона від’їздила, привіз на вокзал і віддав їй Машині плаття, щоб вона проміняла на їжу на барахолці в Ташкенті. Чомусь ті плаття, які він привіз їй тоді на вокзал, нестерпно було зараз згадувати.

Двічі за ці дні вона бачила серед госпітальних поранених жінок: радистку, котру з партизанського госпіталю привезли в армійський, щоб витягти небезпечний для життя осколок, якого не видалили при першій операції, і жінку, що підірвалася на міні, коли поверталася з лісу до себе в село. Не партизанку, а просто жительку, як вона про себе сказала, хоч потім, у розмові, виявилося, що вона і їжу партизанам носила, і зв’язковою бувала. Інша на її місці вважала б себе партизанкою. А ця — ні, не вважала, бо не була в загоні, тільки допомагала.

Радистка розповідала, як багато ешелонів з забраними на роботу до Німеччини проходило повз них залізницею.

Німці навмисне плутали, змінювали графік руху, ешелони з бранцями пропускали через небезпечну дільницю дороги, коли мав іти військовий, а військовий навпаки.

Одного разу через це партизани помилково висадили колію перед ешелоном з бранцями, і в перших трьох вагонах, що зійшли з рейок, загинуло кілька жінок. Та все одно серед усього цього лиха ті жінки, що залишилися цілі чи були тільки поранені, йдучи з партизанами до лісу, казали, що нехай краще так: мертвих не повернеш, зате всі, хто живий, в неволю не потрапили. А то яке б життя було там, у Німеччині? Хіба то життя?

— Ми тоді куди більше за них переживали, — згадуючи про це, розповідала радистка, і в неї на очах бриніли сльози чи то від спогадів, чи то від чекання нової зустрічі з хірургом; уже опинившись на Великій землі, було страшно лягати під ніж!..

А Таня, слухаючи її, болісно думала про жінку, яку теж погнали на роботи до Німеччини, і яка, може, теж колись їхала в ешелоні цими місцями, і про яку тепер уже, мабуть, до кінця війни ніхто не скаже, жива вона чи ні…

У госпіталях і медсанбатах, коли щодня кочуєш з одного в другий, чого тільки не наслухаєшся!

Учора в одному з госпіталів Тані неодмінно треба було поговорити по службі з провідним хірургом, але ту раптом посеред розмови забрали для невідкладної операції, і Таня пішла за нею до операційної. Там, на столі, з тяжкою раною в живіт лежав командир артилерійського дивізіону, молодий і, як сказали операційні сестри, неодружений. Перед тим, як йому дали наркоз, він перекочуючи з боку на бік спітнілу кучеряву гарну голову, в передчутті смерті, просив лейтенанта, котрий привіз його до госпіталю, щоб там, у полку, товариші не забули — подбали про матір. До останньої секунди, поки не заснув під наркозом, повторював: «Тільки про одне прошу, тільки про одне…»

І було в усьому цьому щось таке, що й жінка-хірург, яка робила йому майже безнадійну операцію, плакала, і медсестри плакали… А він так і не прокинувся — помер.

І Таня раптом з якоюсь гострою заздрістю до вмерлого, що межувала з відчаєм, подумала: «Отак би й мені в останню хвилину думати тільки про матір, а більше ні про кого. Щоб не було в мене нікого, крім матері, про кого думати».

Сьогодні вранці — на одинадцятий день війни, як після тривалого затишшя, напівсерйозно-напівжартома кажуть на фронті, — Таня одинадцятий раз поїхала вперед, тепер уже за Березіну, яку форсували вчора вранці. Весь учорашній день і цілу ніч війська, переслідуючи німців, ішли далі й далі, і тепер, там, за Березіною, вже було й кілька медсанбатів, і зранку мали розгорнутися два передові госпіталі, і бровастий Танин начальник, і Росляков, що не вилазив з передових госпіталів, вимагали, щоб, незважаючи на всі труднощі й небезпеку, котрі виникають під час такого стрімкого наступу, як цей, незважаючи на групи німців, що блукали по лісах, медицина не відставала, йшла впритул до військ, щоб поранені не лежали і ве чекали своєї черги, а вчасно потрапляли на операційний стіл. Учора на летучці, розсерджений кількома допущеними за день недоглядами, генерал, звертаючись до сумління медиків, кричав, що в медицині згаяний час — це втрачене життя… Та річ була не лише в сумлінні медиків, а в усьому тому складному ході евакуації поранених, який, коли б його накреслити на папері, був би схожий на годинниковий механізм з багатьох з’єднаних між собою великих і малих шестерень, що обертають одна одну. Але тільки весь цей механізм не було вкладено в маленький і компактний годинниковий футляр, а, навпаки, під час наступу розтягнуто на десятки кілометрів — від передових медичних пунктів поблизу переднього краю аж до санітарних залізничних летючок, що їдуть від станцій армійського постачання ще далі, до санітарних поїздів, які курсують у глибині країни, виписують ще одне, своє власне коло. І Таня, виконуючи службові обов’язки, мала перевіряти хід найперших, найближчих до бою коліщаток цього розтягнутого на десятки кілометрів механізму.