Костянтин Симонов - Останнє літо

Сумління людське було потрібне скрізь і всюди, від початку до кінця всього цього ланцюжка — від санітара на передовій до водія попутної машини, що підсаджує поранених, від коменданта на переправі, що повинен через «не можу», за будь-якого зустрічного потоку, перекинути поранених у тил, до військових залізничників на станції постачання, які зобов’язані гнати вперед, до фронту, поза всякою чергою состави із снарядами, а водночас мусить умудритися причепити й порожні санітарні летючки, бо, якщо не загнати їх уперед, не буде на чому вивозити в тил наступні партії поранених.

І якби не загальне людське сумління, майже в кожної людини підсилене почуттям, що й ти можеш бути поранений, самим медикам ніколи б не зробити на війні всього того, що їм вдається зробити.

Сьогодні Таня доїхала майже до самої Березіни на вілісі разом з Росляковим. Біля переправи Росляков висадив Таню і поїхав просікою в ліс.

Віліс, віддаляючись, стрибав, мов заєць, на ковдобинах і петляв уліво і вправо, об’їжджаючи розбиті й спалені німецькі машини. Чого тут тільки не було: і величезні грузовики, й штабні автобуси, і мотоцикли, і взагалі незрозуміло що, — так тут усе переорала на цій просіці позавчора наша авіація.

І на просіці, і в лісі, біля нової переправи, яку навели замість розбитої нами німецької, і обабіч дороги, що вела до переправи, — скрізь було стільки ще не прибраних мерців, що сьогодні, на ранок другого дня, і навколо переправи, і на під’їздах до неї стояв важкий трупний сморід.

Такий, що його насилу витерплювали навіть медики, про яких думають, що вони до всього звичні.

Учора був жаркий день — двадцять сім у затінку, і надвечір стало ясно, що тут, біля переправи, треба щось зробити: або виділити людей, і одразу багато людей — цілі тисячі, для того, щоб усе це розібрати, розтягти і закопати, або ту, основну переправу, якою безперервно їдуть туди й сюди, перенести хоча б на два-три кілометри вбік.

Росляков саме й поїхав сьогодні зранку сюди, щоб, як він казав, «залізно» обгрунтувати доповідь Військовій раді армії про потребу, хоч як це й складно, перенести переправу, якщо ми не хочемо йти на риск, пов’язаний з постійним проїздом і проходженням тисяч людей через цю страшну смугу.

Зупинившись неподалік од мосту, Таня двічі, а може, й тричі безуспішно проголосувала. Мостом їхали машини, навантажені по самісінькі борти снарядними ящиками.

Один грузовик зупинився, але виявилось, що він одразу поверне праворуч, а Тані треба було їхати прямо.

Потім, обганяючи грузовика, що загальмував, промчав віліс, і їй махнули звідти рукою. Вона не роздивилася за тентом — хто, та, коли слідом за першим вілісом проскочив другий, з радіоантеною, а за ним бронетранспортер, зрозуміла, що то, певно, Синцов проїхав з командуючим: рукою махнув, а зупинитися своєю волею не міг.

Коли віліс обминав грузовика й Синцов побачив ззаду, за тим грузовиком, Таню, що стояла край дороги, було вже пізно. Вона промайнула, і її знову затулив грузовик.

І Синцов, хоч і встиг махнути їй рукою, не був певний, що вона помітила.

Та Серпілін, сидячи попереду, помітив — мабуть, у переднє дзеркальце, — як він там, ззаду, махнув рукою, і обернувся:

— Кому махав?

— Дружині.

— Зупиніть, — сказав Серпілін Гудкову, — пропустіть другу й третю машини вперед. Отак.

І, почекавши, доки їх випередили віліс з рацією і бронетранспортер, наказав дати задній хід.

Не повертаючи, поїхали заднім ходом, аж поки порівнялися з Танею, що й досі стояла край дороги.

Віліс став так, що Таня опинилася зовсім поруч із Серпіліним, упритул, віч-на-віч, і просто перед собою побачила його ледь примружені в усмішці очі. Усмішка була добра. Буре, обвітрене й засмагле обличчя, а очі на цьому бурому обличчі — голубі, ясні, ніби вицвілі.

Раніше вона не помічала, які в Серпіліна очі, бо він завжди дивився на неї з висоти свого зросту, а тепер, коли вона стояла на дорозі, а він сидів на передньому сидінні віліса, вони були ніби однакові на зріст і дивились одне на одного, очі в очі. І виявляється, очі в нього були голубі.

— Здрастуй, військлікарю, — сказав Серпілін. — Давно тебе не бачив. — І, вилізши з віліса на дорогу, вже знову згори, з висоти свого зросту, подав їй руку й усміхнувся. — Що тут робиш?

— Голосувала, — сказала Таня. — По медсанбатах їжджу. Їй здалося, що Серпілін зараз скаже: «Сідай до нас, підвеземо». А він сказав зовсім інше:

— Під Могильовом була — впізнала знайомі нам з тобою місця?