Схоже чи не схоже, але Синцову здавалося, що схоже.
І сьогодні, хоч три доби й недосипав, Серпілін так і не здрімнув дорогою. То дивився на карту й про щось сам із собою сперечався: видно було, як крутить там, попереду, головою; то зупиняв людей, розпитував, і давав накази, і знову їхав, роздивляючись на всі боки, немов боявся пропустити щось важливе для майбутніх своїх рішень.
Уздовж дороги простягся провід на жердинах.
Серпілін спитав заступника начальника оперативного відділу, що сидів позаду з Синцовим:
— Прокудін, куди, на твою думку, зв’язок? Чи не до Тализіна? — і тицьнув пальцем у планшет, що лежав на колінах. — Через п’ятсот метрів буде поворот ліворуч, до хутора. Вчора о двадцять третій годині він був ще там, якщо не перемістився за ніч.
— Жердини ведуть туди, більше немає куди, товаришу командуючий, — сказав Прокудін.
Та Серпілін уже побачив зв’язківця, що йшов уздовж лінії зв’язку.
— Зупиніть, — звелів Гудкову. — Синцов, спитай, куди зв’язок.
Синцов вискочив з віліса, підбіг до зв’язківця і, повернувшись, доповів, що зв’язок іде до штабу дивізії.
Точніше, йшов, а тепер його наказано змотати.
— Це в них із своїм тилом зв’язок, його й змотують, — сказав Серпілін, — а самі — відчуваю — ще на місці! Заїдемо.
Звернувши з дороги, заїхали на хутір, що притулився до гайка. Крайню хату рознесло прямим влучанням, а біля сусідньої — цілої — стояв віліс; за кермом сидів водій, а під деревами тупцяли автоматники.
Серпілін зайшов до хати. Командир дивізії Тализін сидів за столом, неголений, у натільній сорочці, в підтяжках, і сьорбав суп з казанка.
— Пробачте, товаришу командуючий, — підхопився він. — Приїхав трохи перепочити, зараз назад, — і, схопивши з лавки гімнастерку, почав натягувати її на голову.
— Не поспішай, Андрію Андрійовичу. — Серпілін сів. — Одягайся. Солдатові й то дається дві хвилини на вдягання.
Але Тализіну, незважаючи на миролюбний тон командарма, було незручно, що його о восьмій ранку застали в такому вигляді, за сніданком, і не попереду, на спостережному пункті, а тут, у штабі дивізії. І він, підперізуючись і застібаючи гудзики, став пояснювати, що цілу ніч був у полках і вперше за три доби заїхав поспати. Звелів через дві години розбудити, а прокинутись не зміг — поки суп сьорбав, прокидався.
— Даремно пояснюєш, — мовив Серпілін. — Це мені зрозуміло. Краще поясни те, що мені не зрозуміло. Чому й досі дивізія Тализіна, як я вважав, найкраща в корпусі, йде не попереду сусідів, а ззаду?
Тализін повторив, що вночі побував у всіх полках, штовхав уперед, і почав пояснювати, що й учора, й позавчора опір був сильний; там, де пройшла дивізія, противник залишив на полі бою сім самохідок і понад двадцять гармат.
— І не в донесеннях, а в натурі — перевірено!
— Що ти сумлінний, не маю сумніву, — сказав Серпілін. — А от як пояснити, що з трьох дивізій вашого корпусу найповільніше йдеш? Правий фланг корпусу вже за Дніпром, а ти все ще на Ресті длубаєшся.
— Зате на всьому масиві до неї вийшов, товаришу командуючий. Німців позад себе не лишив.
— От і погано, що на всьому масиві! Я тобі поясню, чому ти длубаєшся, — тому що проміжків не шукаєш.
Витяг полки в одну лінію і преш грудьми. А в німців немає перед тобою суцільного фронту, вони лиш імітують його перехресним вогнем, намагаються створити в тебе таке уявлення. А ти й повірив! Проміжки треба вміти знаходити. Знайшов — і рушив туди! Знайшов — і рушив! Пройшов уперед, швидко згорнувся, в похідних колонах порожній проміжок подолав і знову розгорнувся — для бою… На вечір жду від тебе іншого повідомлення. В сорок третьому за Дніпро Героя одержав. І де? В середній течії, де він могутній. А тут, у верхоріччі, де його можна мало не вбрід перейти, ніяк до нього не дотягнешся. Не впізнаю вас! — сердито, на «ви», закінчив Серпілін. Але вслід за цим хоч і похмуро, а потиснув командирові дивізії руку. — Бажаю успіху.
Від’їжджаючи, почув, як майже слідом за ними рушив і Тализінів віліс.
Синцову завжди бувало шкода людей, що потрапляли в незручне становище. А на посаді ад’ютанта часто бачиш, як люди почувають себе незручно. Правда, Синцов устиг помітити, що й сам Серпілін не любив, коли підлеглі опинялись перед ним у незручному становищі. Почувши неправдиве повідомлення чи марнослівну обіцянку — враз усе виправити! — він кривився від цього і хитав головою, мов кінь, якому ліз у ніздрі гедзь, і на лобі в нього набухала жила, іншим часом непомітна.
Читать дальше