Костянтин Симонов - Останнє літо

— З цим згоден, — сказав Серпілін. — Добре було б компактно зосередити на середину дня в одному районі всі частини, які включимо до рухомої групи.

— Так і буде зроблено.

— Скільки піхоти, вважаєш, зможемо посадити на машини? — спитав Серпілін.

— Начальник тилу обіцяв до трьох батальйонів. Сам підгрібає машини, взяв це на себе.

— Вважатимемо — полк. Тимчасово відберемо його в Артем’єва. Почнемо наслідувати поганий приклад командирів корпусів, витрачати резерви раніше, ніж збиралися, — всміхнувся Серпілін.

— А який полк? — спитав Бойко.

— Нехай сам командир дивізії скаже, який у нього полк найкращий. Більш ніж певен, дасть Ільїна.

— А кого на групу? — знову спитав Бойко.

Він запитав про це ще вчора, одразу ж, бо любив якомога раніше одержувати розпорядження на майбутнє.

Чим раніше одержиш, тим більше залишиться часу, щоб у ході розробки підправити й поліпшити початкове рішення командарма. Але Серпілін учора не відповів, сказав, що обміркує. Не одразу відповів і тепер.

Кого призначити командувати рухомою групою, що складалася з танкової бригади, самохідного артилерійського полку, стрілецького полку і саперного батальйону?

Питання не таке просте. Можна дати їм начальника згори, а можна знайти всередині. Можна послати заступника командуючого армією, як це часто роблять, і в цьому є переваги — звання, посада, права. Та є й вади: група складається з різних частин, а командувати нею ставлять людину, нову для кожної з них.

— Думаю все-таки призначити командира танкової бригади. Для своїх він — знайомий, а всіх інших за собою потягне. Коли покладаємо надії на мотори, на швидкість — нехай танкісти й грають першу скрипку. Якщо до середини дня обстановка не внесе поправок, подзвоню тобі від Кирпичникова, підтверджу.

Бойко кивнув. Він досить добре знав Серпіліна, щоб не надавати значення слову «думаю». Питання було розв’язане.

— Головне завдання авіаторам на весь сьогоднішній день — захист плацдармів. Якщо штурмовики діятимуть, як учора, — ніякий чорт нас із плацдармів не зіпхне, — сказав Серпілін, прощаючись з Бойком.

Коли через годину, попрацювавши з командуючим артилерією над тим самим — над забезпеченням плацдармів, — він сів у віліс і поїхав у війська, до його віліса приєдналися ще два. На одному — рація і зв’язківці, на другому — автоматники. Згідно з наказом, за командармом під час виїздів на передову мав іти бронетранспортер.

Але бронетранспортер позавчора застряв у болотистій заплаві річки Проні, і, хоч його витягли, Серпілін не хотів після цього з ним зв’язуватися.

Віліси один за одним вискочили з лісу й пішли на північ, уздовж річки Проні.

Дощ перестав, але ранок все одно був сірий. Над головою низько висіли хмари. Заплава, яку було добре видно згори, з рокадної дороги, що йшла вздовж колишніх німецьких позицій, болотиста й широка, майже на півтора кілометра, нагадувала про ті зусилля, яких довелося докласти, щоб подолати її в перший день наступу. Скрізь було видно сліди цих зусиль — не так бою, як саме зусиль. Вирв було багато, але майже всі старі, зарослі осокою, — сліди торішніх осінніх боїв, коли фронт спинився тут, на Проні. Свіжих вирв у заплаві майже не було: артилеристи не хибили, били без недольотів, просто по траншеях німців на узвишші. А німці, приголомшені нашою артпідготовкою, під час атаки майже не стріляли. Тільки згодом, коли піхота вже захопила й другу, й третю лінії траншей, німці почали бити окремими гарматами з глибини. А пізніше, надвечір, невдало бомбили переправу.

Ці сліди були свіжі, а все інше — старе. Зате слідів того, як тягли через заплаву артилерію, самохідки, танки, як вони грузли і як їх витягали, щитів і настилів, розтрощених на друзки колод і дощок — усього цього було предосить.

Тепер усе вже повитягали, всі колеса й гусениці пішли й поповзли далі. А в перший день, коли в поті й милі до самої ночі долали заплаву, хвилинами здавалося, що не встигнуть витягти, що техніка безнадійно відстане, так і не наздожене піхоти, яка рвонулася вперед.

Запізнення надолужували ще два дні, а точніше, два дні й дві ночі. В розпалі наступу люди, можна сказати, не живуть, лише воюють. Їдять і сплять — усе на ходу, коли прийдеться і де прийдеться.

Труднощі хоч-не-хоч, а змушують думати: чи правильне було від самого початку твоє рішення? Чи там ударив, де найкраще було вдарити?

Коли в перший день затримались на Проні, Серпілін теж думав про це. Труднощів подолання заплави повністю не врахували, але все інше оцінили правильно: напрям головного удару був для німців несподіваним — чекали на нього ближче до Могильова й тримали там щільнішу оборону. Далекобійний полк також випросили в Батюка недаремно. Влучили в точку — по штабу німецького корпусу. Серпілін, як тільки захопили той гай, послав туди разом з розвідником свого ад’ютанта — вдвох перевірити, стояв чи не стояв там штаб. Доповіли: стояв і відходив звідти поспіхом, навіть покинув деякі папери, хоч і не важливі. Прямі влучання і в бліндажі, і в штабні будиночки.