Костянтин Симонов - Останнє літо

Та Серпіліну до того ж хотілось дізнатися від Ситіна ще за деякі подробиці про німецькі позиції на північ від Могильова, по березі Дніпра, там, де передбачалось його форсувати.

Проте Ситінові відповіді не виходили за межі того, що Серпілін уже знав, і, сам відчувши це, Ситін винувато знизав плечима:

— Усі дані, що спільними зусиллями збирали, — підсумовували і в центр надсилали. А я особисто останні місяці божий світ рідко бачив, був підпільним мешканцем у буквальному значенні.

— А як ті жінки, в яких тебе залишили? Щось знаєш про них?

— Торік живі були, — сказав Ситін. — Я їх восени бачив, коли Смоленськ визволили. Після госпіталю до штабу партизанського руху їхав; і якраз майже повз них! Заїхав на своїй полуторці. Від усього села — одна хата. Живуть у льоху. Стара лежить, не встає, а дочка її, коли доглядала мене, ще була жінка як жінка, років сорока. А то — від голоду та сирості й ноги, й руки — отакі… — Ситін показав, які пухлі були в жінки ноги й руки. — Ні запасу, ні припасу, ні одежі — нічого. Держава трохи допомогла, армія на перших порах теж дала, з тилів. Але до мого приїзду все поїли, а свій хліб ще коли буде — на той рік? Люди все терплять, поки визволення чекають… Сірник — на чотири скіпочки, а то й забули, що таке сірник. У хліб чого тільки не домішують! Чай забули, ягоди заварюють. Голка — саморобка. Нитку, щоб гудзика пришити, з старої ряднини висмикують… Коли лежав у цих жінок, одужував, думав про них: живий буду, німцям, бог дасть, голову звернемо, — чого тільки для вас тоді не зроблю! А побачив їх після визволення — що я для них міг? Після госпіталю їдеш — зайвого з собою немає. Все, що в сидорі було, віддав. А більше нічого не мав. Важкувате життя у людей, війну швидше кінчати треба…

— Будемо старатися, — сказав Серпілін. — Дивлюсь на тебе й думаю: добра в тебе все-таки душа, Ситін.

— Хоч і по лінії контррозвідки працюю, — чи то з викликом, чи то з іронією сказав Ситін.

— А це вже не я, а ти за мене договорив. З чого б це?

— Так, здалося.

— І даремно! Сказав тобі тому, що війна три роки людей просто по душах б’є і такі мозолі понабивала, що дехто вже ні свого, ні чужого болю не відчуває. А ти все ще відчуваєш, — отже, душа добра, людина хороша. А контррозвідник, біс тебе знає, який ти є? Може, навіть і зовсім поганий. Моїх думок, наприклад, прочитати не зміг!

Серпілін подивився на Ситіна і згадав те основне, що хотів сказати йому ще напочатку, але не сказав, захоплений ходом розмови.

— Зобов’язаний перед тобою відзвітувати.

Ситін здивовано поглянув на нього. В устах командуючого армією це був дивний початок.

— За прапор, який ви тоді винесли, — пояснив Серпілін. — До кінця його зберегли і здали згодом у штаб Західного фронту. Я після госпіталю порушував питання, щоб, оскільки ми з прапором вийшли, відновили нашу дивізію з тим самим номером. Тоді не прислухались: німець під Москвою був… А нещодавно з одного документа довідався, що знов є сто сімдесят шоста стрілецька. А коли сформували наново з тим самим номером, гадаю, що й наш прапор їй вручили. Написав туди, на Третій Український фронт, але поки що відповіді не маю, — скінчив він так, ніби вважав за свій обов’язок доповісти колишньому підлеглому все, що знав сам.

Та, власне, так воно й було — вважав.

У будиночок увійшов Захаров, одягнений не по-літньому — в напнутій поверх гімнастерки байковій, на хутрі безрукавці, — і з порога кинув:

— Зайшов по тебе. Бойко сказав, ти до нього збирався.

— Так, пора. — Серпілін підвівся з місця й потис руку Захарову. — Ще не бачилися з тобою. — І кивнув на Ситіна, що схопився з-за столу: — Ось капітан Ситін об’явився, з яким три роки тому з-під Могильова виходили.

— Нікітін заходив до мене, вже доповів, хто в тебе сидить. — Захаров привітався з Ситіним. — Якщо не закінчили розмови, з твого дозволу послухаю…

— Коли ти прийшов — закінчили, — сказав Серпілін. — І взагалі часу вже немає.

Він, не сідаючи, покрутив телефон і сказав, щоб зайшов Синцов.

— Синцова вже бачив?

— Так точно.

— Упізнали один одного?

— Упізнали.

— Забирай від мене Ситіна, — сказав Серпілін назустріч Синцову, що входив до будиночка, — організуй повечеряти і по чарці. Вважайте, що я при цьому присутній. І проведи, нехай їде. А сам о двадцять третій рівно зайдеш до мене.

Коли Ситін, відкозирявши і повернувшись на підборах, вийшов слідом за Синцовим, Серпілін подивився йому в спину й сказав:

— Хоч і в підпіллі був, а як повертатися через ліве плече, ще не забув. Вважали, що він пропав без вісті. Може, не пізно виправити — за те, що виніс прапор, дати орден?