Костянтин Симонов - Останнє літо

Все-таки виходили!

— Значить, одразу впізнали мене, товаришу командуючий? — зрадів Ситін.

— А як тебе не впізнати? Тим більше, що той самий чубчик носиш.

— І чубчика голив, товаришу командуючий, і бороду відпускав, рідна мама не впізнала б!

— Перше його повідомлення знаєш яке було? — Серпілін обернувся до Нікітіна. — «Вийшло дев’ятнадцять чоловік, винесли прапор дивізії». Такого повідомлення, якщо його в оточенні зроблено, повік не забудеш. Навіть якби лисий, мов коліно, став, усе одно згадав би за таке повідомлення. Не знаю, як він у вас, а в мене молодець був.

— І в нас теж нівроку, — сказав Нікітін. І з того, як сказав, Серпілін зрозумів: Нікітіну приємно почути від цього похвалу людині зі свого відомства.

— Добре, що привів його до мене, — сказав Серпілін.

— Прошу дозволу йти, — сказав Нікітін; як людина досвідчена, одразу зрозумів, що було недоказано: дякую, а тепер залиш нас удвох!

Нікітін вийшов, а Серпілін показав рукою на табуретку по другий бік столу і, зіпершись на лікті, мовчки дивився на Ситіна.

— Скажи, Ситін, як там люди живуть?

— Живуть. А що їм ще лишається? — відповів Ситін.

Сказав так, наче раптом кинув у криницю камінь, глибоко, на всю глибочінь людського горя. Як живуть люди?

Після того як армія відступила, людям лишається одне — жити там, де їх залишили…

— Не образився на нас, коли залишили тебе пораненого?

— Не образився. Тільки коли опритомнів — страшно стало. А потім відлежав два місяці й зрозумів: жити лишаюся. А коли жити лишаюся, щось робити треба.

Документи відкопав і знову службу почав. Спочатку був начальником розвідки в партизанській бригаді. Потім поранили, на Велику землю вивезли, а звідти вже по лінії органів закинули для роботи в підпіллі. Спочатку в Орші, потім у Могильові.

— Сам зголосився, щоб знову закинули?

— Загалом сам. З одного боку, не хотів, а з другого — як туди не повернешся, коли там люди залишились? Могильовщину почнете визволяти, навіть по дрібницях побачите, як за всі ці роки народ старався! Один лише німецький зв’язок узяти — скільки тих стовпів із зв’язком поспилювали! Німці замість спиляного стовпа з найближчого лісу притягнуть дерево, тільки гілля обрубають, навіть кори не стешуть і встромлять поруч. Мине тиждень — знову спиляли! Вони знову ставлять… Самі десь побачите — стовп, а біля стовпа, мов гриби, шість або сім пеньків. Так і в усьому! Подивіться, які тут залізниці в німців у тилу — як охрімова свита, всі в латках! Ну, а німці, звісна річ, лютують. Іноді кажемо самі про себе: провели операцію без втрат! Ніби й правда, а все одно за кожну з них головами платили. Німці, якщо не вб’ють того, хто зробив, однаково вб’ють того, хто під руку потрапив.

— Про це можна здогадуватися, — похмуро сказав Серпілін і спитав, помовчавши: — 3 нашої сто сімдесят шостої нікого за всі роки не зустрічав?

— Нікого, — сказав Ситін. — Могили, може, встановимо. Жителі в Могильові передавали: біля цегельного заводу в ровах, де наш полк тоді оборонявся, є братські могили. Німці примусили там полонених закопати трупи: мабуть, з нашого полку. Біля міської лікарні теж могили копали: там з різних полків нашої дивізії — і хто від ран помер, і медики, яких німці потім розстріляли за те, що в лікарні полонених переховували. Біля залізниці, де водокачка, ще одна могила, залізничники розповідали. Це троє місць, де, можна сказати, люди з нашої дивізії. А живих нікого не бачив. І про вас, що ви живий, не знав. Тільки торік, після Курської дуги, ваше прізвище в наказі побачив; читав і думав: ви чи не ви? Потім уже тут, у штабі партизанського руху, сказали, що ви. Наважився час у вас забрати…

— Що ж тут наважуватися, — сказав Серпілін. — Як інакше!

Зрозумів з виразу обличчя Ситіна, що той соромиться забирати час, а сам ще не мав наміру відпустити його.

І хотілось, і треба було дещо спитати про Могильов.

Найсуттєвіші відомості, що їх мали партизанські з’єднання, які базувалися в майбутній смузі наступу, були заздалегідь передані на Велику землю й добре відомі Серпіліну. Вони стосувалися саме тилових укріплених районів, у тому числі й Могильовського. Партизанам було легше проникати туди, ніж на німецький передній край.

А населення, яке німці зганяли на будівництво тилових смуг, було ще одним джерелом інформації.

Надходили відомості і про кількість військ, і про вантажообіг, і про стан доріг та мостів, і про збереження міських об’єктів: що ціле, що зруйноване, чим можна і чим не можна буде скористатися.