Костянтин Симонов - Останнє літо

Коли Серпілін увійшов, Кирпичников сидів спиною до нього й лаяв когось на тому кінці проводу, грюкаючи кулаком по столу так, що підскакував телефон. «Прикладав», як він сам любив висловлюватися.

— А я на місці командуючого інакше з вами поговорив би. І самі ззаду сидите, і війська вперед не йдуть!

Ганьба! З ночі всього на два кілометри просунулись. Де у вас сором і совість? Я вас питаю, хоч крапля совісті у вас залишилась?

Кирпичников обернувся і підвівся назустріч, все ще тримаючи трубку. Хотів покласти її, збираючись доповідати, та Серпілін махнув рукою:

— Закінчуйте.

— Ще раз повторюю: ганьба вам! — не знижуючи тону в присутності командарма, голосно й люто крикнув у трубку Кирпичников. — Якщо до вечора не виконаєте завдання дня, порушу питання про усунення від командування дивізією. В мене все!

Він ледве стримався, щоб не кинути трубки. Серпілін мовчки дивився на нього, на його зле обличчя з червоними плямами на вилицях, потім повільно обернувся. Прокудін і Синцов, що переступили були поріг, зрозуміли й вийшли.

— Кого це ти усувати зібрався? Чи не Тализіна?

— Усувати чи не усувати, а пристрашити довелося.

Другий день препогано діють!

На обличчі в Кирпичникова ще й досі був злий вираз, з яким він говорив по телефону.

— Усю справу псує, від усіх одстав, — додав він збудженим голосом, не намагаючись погамувати свого роздратування, а може, й не вважаючи за потрібне.

— А ти не припускаєш, що один швидше від іншого йде не завжди лише за рахунок власної доблесті? — спитав Серпілін. — Може, в німця там, навпроти Тализіна, ближче до Могильова, більше силоньки, ніж проти інших твоїх дивізій. Але суцільної оборони в німця й там немає. Проміжки є! І Тализін діє невинахідливо. Про що йому й сказано. Був у нього по дорозі. Не прямо з тебе почав.

— А він саме на свій спостережний пункт приїхав і доповідав мені, за що ви його лаяли.

— От бачиш — доповідав, — сказав Серпілін. — Інший на його місці не квапився б. Виходить, чесна людина. Навіщо ж ти його отак, з маху: «Сором, ганьба…»? Коли б я не ввійшов, ще й дошкульніше щось додав би. Звідки в тебе такий терористичний стиль керівництва, скажи, будь ласка? Невже без цих слів не маєш сили домогтися належних результатів?

— Лайка не бійка, в боці не болить, товаришу командуючий. Чого в запалі не скажеш. І сам не ображався, коли чув, і в інших образ на це не визнаю! — похмуро, з певністю в своїй правоті відповів Кирпичников.

— Не знаю, від кого ти сам таке чув, — сказав Серпілін, і в нього заходили жовна на вилицях. — Від мене не чув і, поки поважаю тебе, не почуєш. А ти, командир найкращого в армії корпусу, судячи з твоєї розмови, командирів своїх дивізій не поважаєш.

— Чому не поважаю? Я Тализіна якраз поважаю, — сказав Кирпичников.

— Як же так, поважаєш, а ганьбиш?

— Не щодня так, товаришу командуючий.

— А коли не щодня, виходить, можна терпіти? Видно, не розумієм один одного. — Серпілін сів до столу. — Доповідай новини, ти сьогодні герой дня.

Кирпичников розгорнув карту й почав доповідати.

— Якщо не брати до уваги відставання Тализіна, справи в корпусі йшли добре. Вже закріпилися за Дніпром на другому плацдармі і щойно захопили третій.

— Авіаторів повідомили про цей третій плацдарм? — одразу спитав Серпілін.

Кирпичников на мить затнувся, але доповів, як було.

Виявляється, не він повідомив авіаторів про цей третій плацдарм, а авіатори його. Повертаючись після штурмування, побачили, як наші ще в одному місці переправляються через Дніпро, і одразу радирували своєму командуванню. А командир штурмової дивізії повідомив у корпус.

— Молодці! — схвалив Серпілін. — А чи набагато розширив ти перший свій плацдарм, північний, за ці години?

Кирпичников показав по карті — на скільки.

— Поки що не густо!

— Німці дуже тиснуть. Якби не штурмовики — зіпхнули б.

З подальшого повідомлення з’ясувалося, що один з офіцерів штабу авіаційної дивізії ще вранці дістався до плацдарму, сидить там, за Дніпром, із своєю рацією і наводить літаки на цілі.

— Молодці, — повторив Серпілін, почувши це. — А ти, Олексію Михайловичу, там, на плацдармах, на штурмовиків, звісна річ, надійся, але й сам пильнуй.

— Ми пильнуємо, — сказав Кирпичников. — Важка артилерія — два полки, — він назвав номери полків, — з цього берега підтримує, дві батареї протитанкових гармат на понтонах туди, за Дніпро, доставили і роту танків переправляємо. Поки що не підтвердили, але, гадаю, й вони вже там.