Костянтин Симонов - Останнє літо

— Звідси до Миронова. Потім у рухому групу, до двадцятої години повернусь. Попередь, щоб і артилерист, і інженер були на місці. Одразу почнемо працювати йад завтрашнім днем. Де Захаров?

— У Миронова.

— Подзвонить — передай, що й я там буду. Нехай сам вирішує: чекати на мене чи далі їхати.

Кирпичников, як тільки розмова скінчилась, увійшов і запропонував пообідати: обід привезли.

— Рано. У Миронова пообідаю.

День випогодився, і Серпілін, вийшовши на повітря, раптом помітив, що для командного пункту обрано напрочуд гарне місце: за ним у зеленій заплаві тече річка, а на зритому окопами жовтому піщаному пагорбі, мов свічки, — молоді, стрункі сосни.

— Навіть шкода, що такий командний пункт незабаром кидати доведеться! — сказав Серпілін Кирпичникову й осміхнувся. — Коли обіцяєш, що вранці далеко за Дніпро підеш, мабуть, завтра і сам туди переїдеш?

Кирпичников поки що не обіцяв піти завтра вранці далеко за Дніпро, та що відповіси командармові?

— Так точно, товаришу командуючий. Приїздіть, зустрічатимемо вас за Дніпром.

Серпілін ще раз глибоко вдихнув запах сосен, і йому захотілося затриматись тут, пообідати, як запропонував Кирпичников. Але поява Синцова і майора з саперними сокирками на погонах стримала від спокуси.

— А ось і мостовик! — сказав він.

Маленький, чорнявий очкастий сапер гаркавою скоромовкою доповів, що він командир окремого двадцять дев’ятого понтонно-мостового батальйону майор Горелик, за наказом командуючого прибув.

— Що сам прибув — добре. З чим і вітаю, — мовив Серпілін, потискуючи руку саперові. — А от де ваш батальйон плентається? Сам-один, особисто, без нього мостів через Дніпро нам не наведеш?

— Ні, товаришу командуючий, не плентаємося, а рухаємось, як наказано. На рубіж Рести наказано вийти рівно на тринадцяту, маємо ще двадцять хвилин. — Майор одкотив рукав на порослій чорним волоссям руці й так сердито стукнув по скельцю пальцем, ніби вичитував Серпіліну за його несправедливість. — А он моя головна машина, — радісно додав він, показуючи рукою на вантажну машину з понтоном, що виповзала з-за повороту дороги.

— Виходить, навпаки, з випередженням, — сказав Серпілін. Йому сподобалось, як сміливо розмовляв з ним майор.

— Так точно, з випередженням, товаришу командуючий.

— Ну що ж, Олексію Миколайовичу, — звернувся Серпілін до Кирпичникова, — значить, надходить у твоє розпорядження майор Горелик зі своїм батальйоном.

Начальства, як бачу, не боїться, сподіваємося, що й Дніпра не злякається. І німецького вогню також. — І вже без усмішки, серйозно сказав саперові:— Командир корпусу віддасть вам усі необхідні накази, а від мене таку напутню пораду передайте вашим саперам: у найближчий час повинні бути на Дніпрі, до смерку — один міст, уранці — другий. Зробите — вся армія буде вдячна, не зробите — всю армію підведете!

— Зрозуміло, товаришу командуючий.

— А тепер поїхали, — сказав Серпілін.

— Дозвольте дізнатися про ваш маршрут, як поїдете? — спитав Кирпичников, підходячи до віліса.

— Поїду до Миронова. В його смузі — не твоя турбота, а в твоїй смузі — поїдемо, враховуючи твоє повідомлення про своє просування. Командирові корпусу звик вірити; ад’ютант на карті позначив, де ти, а де німець.

Путівець, яким поїхали від Кирпичникова до Миронова, петляв уздовж Рести і за півгодини вивів до другої переправи. Міст тут був меншої вантажопідйомності і кректав під колесами гармат.

Серпілін затримався біля переправи, підкликав командира артилерійського полку, з’ясував у нього, коли, з якого пункту вирушили і де наказано бути, і, задоволений відповіддю, поїхав далі.

Дорога, що спершу йшла вздовж берега, дедалі збочувала на захід, обгинаючи лісовий масив. Вдалині, праворуч, теж темнів ліс. Як за картою, лишалось уже небагато до того битого шляху, котрим, перейшовши Ресту, мала рухатись тализінська дивізія.

А дорога завертала дедалі праворуч, до лісу, що ледь мрів. Досі з півдня й з заходу чувся лише віддалений гуркіт артилерії. Аж ось долинули близькі й часті постріли з танкових гармат. Потім кілька ударів із «сорокоп’яток», ще кілька пострілів з танкових гармат і недружний, нарізно, гуркіт «ересів». Минуло кілька хвилин, і там, попереду, ваговито, з відтяжкою, почали бити наші стодвадцятидвохміліметрові гармати.

— Товаришу командуючий, — сказав Прокудін, дивлячись на карту, — може, повернемо? Тут ліворуч ще одна польова дорога…

— Треба буде, і повний назад дамо, — сказав Серпілін. — Воювати з німцями в такому складі не будемо. Немає чим! — І у відповідь на запитальний погляд Гудкова кивнув, щоб їхав далі. — Певно, епізод якийсь відбувся. Зараз на битий шлях вискочимо, стане ясно.