Костянтин Симонов - Останнє літо

— Єсть, товаришу командуючий. Я тільки чекав… — Капітан відчув себе винним, але Серпілін перебив його:

— Доганяйте батальйон і негайно вживайте заходів охорони.

— Уже вжито, товаришу командуючий…

— Уже… Дорого доводиться платити за такі «вже»… Ідіть! — Серпілін обернувся до Земськова — Що думаєте робити… — хотів сказати «з тілом», а сказав: — З прахом командира дивізії?

— Не думав ще, товаришу командуючий…

— Виділіть вантажну машину й дайте супровід. Нехай зроблять усе, що вимагає медицина, всі їхні формальності, а потім з’являться до начальника тилу армії, в нього вже будуть вказівки. А вам треба йти вперед, Могильов брати. Завдання на сьогодні відоме?

— Так точно, відоме.

Серпілін зробив паузу. Вона означала: мало сказати «відоме», треба ще й повторити завдання на сьогодні.

Земськов повторив.

— Правильно, — сказав Серпілін. — І зробити лишилося ще багато, інакше до смерку на Дніпро не вийдете. Беріть дивізію в свої руки. Покажіть, на що здатні!

Сказавши це, подивився на Земськова, що безрадісно відповів: «Зрозумів вас!» — і поклав руку йому на плече.

— І я вас зрозумів. Не в таку хвилину вступати б у командування дивізією, та ми над цим не владні, вступаємо, коли війна накаже!

Серпілін сів у віліса й поїхав назад до Рести, назустріч артилерії, що все ще сунула звідти.

Синцов, сидячи ззаду, бачив його широку, зсутулену спину.

Загорнувшись у плащ-палатку і. зчепивши під нею руки, Серпілін їхав і думав про те, про що не мав ні часу, ні права думати там, на шосе. Точніше, подумав і там, але відкинув ті думки як несвоєчасні, не дотичні до того головного, що він зобов’язаний був зробити. І сама ця вихована в собі за довгі роки здатність відкласти, відтиснути вбік настирливі, але несвоєчасні думки, які можна залишити «на потім», була однією з головних рис його суто військової вдачі, рис, значно важливіших від жвавості чи виправки, які найперше впадають в око у військових людей.

Перше потрясіння від несподіваної загибелі Тализіна звично відтиснули невідкладні думки: дивізія набрала темпи й мала посуватися далі. Те, на що спрямував свої останні зусилля Тализін, не повинно було урватися з його смертю, навпаки! Інакше сама його смерть ставала ще безглуздішою. Навіть розпорядження відправити прах Тализіна прямо в тил армії було викликане бажанням підштовхнути вперед дивізію та її нового командира, змусити їх думати над тим, що далі, а не над наслідками того, що сталося. Позбавити їх необхідності думати зараз про це. Потім подумають!

Тализін, вовкуватий вдачею і на перший погляд малоосвічений, насправді був добре начитаний, знав службу й командував своєю дивізією хоч і не безпомилково, але чесно: не роздмухував успіхів і не приховував невдач.

І взагалі, на думку Серпіліна, був людиною дуже порядною.

Сьогодні вранці у Серпіліна і в думці не було, що Тализін кривить душею, відсиджується. Просто застав його в такий невдалий момент — кожній людині дві години на добу відпочити треба, нехай це й командир дивізії!

Тепер, коли Тализін загинув, Серпілін згадував ранкову розмову з ним: чи не сказав йому чогось несправедливого, такого, що штовхав людей на загибель. Ні, не сказав! Та й Кирпичников, хоч і в своєму крикливому стилі, по суті, вимагав від нього діла.

Ну, не вилаяв би його Кирпичников, то що він, уперед не поліз би? Все одно поліз би. Не через лайку, а від совісті! І не вперше це, в чортзна-яке пекло лазив, а живий лишався…

— Синцов!

Серпілін так довго мовчав, що здавалося, мовчатиме всю дорогу. Синцов навіть здригнувся.

— Слухаю вас, товаришу командуючий!

— Коли в оперативному відділі працював, бував у Тализіна?

— Дуже часто. — Синцов подумав, що Серпілін хоче щось спитати про Тализіна.

А Серпілін нічого не спитав. Помовчав і сказав:

— Шкода втратити командира дивізії. Та коли взяти його самого, така смерть для військової людини, можна вважати, хороша! Думав у останню секунду, як би німцеві в бортову броню снаряд вліпити! А те, що бачили з тобою, що в могилу кладемо, сама людина цього вже не знає. Гірше, коли війна людині залишає час подумати, що вона помирає… — І тепер, коли Синцов уже не чекав, раптом запитав: — Кажеш, добре знав Тализіна? Ну й який він, по-твоєму, був?

— З усіх командирів дивізій, до яких мені доводилось їздити, найбезстрашніший.

— Безстрашністю відзначався, це правда, — сказав Серпілін і знову замовк.

Він знав про Тализіна те, чого не знав і не повинен був знати Синцов, і це знання змушувало його бачити безстрашність Тализіна в іншому світлі, ніж бачив Синцов.