Костянтин Симонов - Останнє літо

Ніхто, крім Серпіліна і ще трьох-чотирьох чоловік у армії, не знав про командира дивізії Андрія Андрійовича Тализіна, що це той самий, якого в липні сорок першого року разом з кількома іншими генералами було віддано на Західному фронті до трибуналу. Тализіна звинувачено в боягузтві і в тому, що не зміг керувати дивізією. За це його засуджено до розстрілу, який замінено десятьма роками позбавлення волі. З табору писав листи, просився на фронт, улітку сорок другого його звільнено, послано воювати заступником командира полку і за півтора року він знову став генерал-майором, командиром дивізії і навіть Героєм Радянського Союзу.

Відбита в особовій справі швидкість, з якою все це сталося, навіть насторожила Серпіліна. Та, побачивши Тализіна в бою, він зрозумів, що це людина, яка нездатна одержувати задарма нагороди або звання. Хто його знає, як у нього там було насправді в сорок першому році, чому не зміг керувати дивізією. Але та наполегливість, з якою Тализін показував на особистому прикладі, що означає не боятися смерті, та скрупульозність, з якою він доповідав про свої невдачі, і та гіркота, з якою переживав їх, — про це двічі повідомляв Захарову замполіт Тализіна, турбуючись за життя комдива, — все це змушувало Серпіліна думати, що частка вини тоді, в сорок першому році, за Тализіним усе-таки була. І він її пам’ятав і не прощав собі. Інші забули, а він пам’ятав.

Один раз злякатись чи розгубитися може навіть найхоробріша людина. Хто думає інакше, той війни не знає.

Що ж, ніхто на всьому Західному фронті так і не був тоді винен у тому, що сталося? Всі були ні в чому не винні?

А якби ти сам тоді там, під Могильовом, не встояв, відступив, покинув позиції, — що тоді?

Тепер є такі, що, пригадуючи сорок перший рік, кажуть: от, мовляв, генерал Самсонов у Східній Пруссії в чотирнадцятому році зазнав поразки, взяв на себе за це відповідальність — і кулю в лоба! А в наших у багатьох відповідальність була тяжча, а на те, щоб кулю в лоба, — не вистачало! Заднім числом легко говорити! На той світ себе відпровадити не так довго, якщо рука тверда. Та хіба в цьому була тоді суть? Суть була в тому, як німців зупинити! На цьому світі, а не на тому.

Поки Тализін був живий, Серпіліну не спадало на думку запитати його: що було з ним тоді, в сорок першому році? Чи був він у чомусь винен і як сам дивиться на це? А тепер, коли він помер, захотілося спитати.

Та що він міг би на це відповісти — вже ніколи не дізнаєшся…

Генерала Миронова на командному пункті корпусу не застали. Він виїхав у одну з дивізій разом з членом Військової ради армії і мав от-от повернутись.

— Коли скоро буде, зачекаємо, — сказав Серпілін.

Начальник оперативного відділу доповів обстановку.

Мироновський корпус також пробився передовими загонами на Дніпро й тепер ішов до нього основними силами.

— А самі до завтра тут сидітимете? — спитав Серпілін, окинувши поглядом довгий барак, що стояв просто при дорозі, — в ньому розташувався командний пункт корпусу. Тут були торфорозробки, і барак, мабуть, правив раніше за гуртожиток.

Начальник оперативного відділу відповів, що новий командний пункт підготовлено за сім кілометрів звідси, за Рестою, чекають повернення командира корпусу, щоб дістати «добро» на переміщення.

— Ну це ще сяк-так, — сказав Серпілін. — А то вибрали під командний пункт якусь халупу. Взимку воно б ще байдуже, а то влітку, — кращого місця не знайшли? Як у вас зв’язок з армією?

— Усе гаразд. О шістнадцятій доповідали генералові Бойку обстановку.

— От і я з ним поговорю, поки Миронов не повернувся. — Серпілін пішов слідом за начальником оперативного відділу.

Барак усередині мав кращий вигляд, ніж зовні. Та коли Серпілін сів на лавку і стомлено притулився до засипної стіни барака, там за дошками зашурхотіла і посипалась земля.

— Григорію Герасимовичу, — сказав Серпілін, коли його з’єднали з Бойком, — обстановка в Кирпичникова і Миронова мені відома. Доповідай, як у Вороніна.

Бойко доповідав обстановку на лівому фланзі, а Серпілін сидів, як і перше, прихилившись до стіни, і відчував біль у ключиці. «Біс її знає, не боліла, не боліла, а сьогодні раптом заболіла. Від їзди, чи що?»

Вислухавши обстановку і спитавши, як підтягують уперед артилерію, Серпілін сказав:

— Запитання всі. Тепер слухай мене…

Та Бойко перервав його:

— Дозвольте спершу доповісти — командуючий фронтом знову дзвонив від сусіда зліва о п’ятнадцятій десять. Наказав, як тільки вас знайду, зв’язати з вами.