Костянтин Симонов - Останнє літо

— Наказу по армії мало з такого приводу. Що це вам, розумієш, сорок перший чи сорок другий рік?! Наказом по фронту віддамо і тобі в ньому зауважимо! А тепер слухай останню новину: твій сусід праворуч перейшов до переслідування — німець перед ним відходить, а йому доганяти німця немає чим! На дев’яту ранку, як тільки в тебе Кирпичников основними силами перейде за Дніпро, наказую: взяти в нього сто другу дивізію й передати її твоєму сусідові праворуч. А з тебе вистачить і того, що залишиться, — мабуть, чекаючи від Серпіліна спроби заперечити, додав Батюк: Та Серпілін не заперечив — вважав, що все правильно, хоч віддавати дивізію — невелика радість.

— Буде виконано. Рівно на дев’яту годину передамо дивізію.

— Тільки гляди не розкуркуль її перед тим, — сказав Батюк. — А то іноді в такому вигляді сусідові передають, що й приймати нічого! Все, що оце зараз, на сімнадцяту годину, при ній є, щоб при ній і було! Попереджаю.

— А чому ви мене попереджаєте, товаришу командуючий? Совісті поки що не втрачав. Чи вийшов у вас із довіри?

— Кинь це, — сердито сказав Батюк. — Коли б вийшов з довіри, я не так з тобою розмовляв би. Де б я не був, особисто мені доповіси, як тільки міст наведете. І не просто наведете, а першу колону техніки по ньому пропустите. Тоді, значить, справді навели. А то… — хотів сказати щось іще, та, певно, стримався. — У мене все…

Серпілін поклав трубку. Стомлено потер обличчя руками й знову взяв трубку, наказавши з’єднати себе з Кирпичниковим. І, чекаючи, поки з’єднають, усміхнувся до Захарова.

— Навіщо дражниш? — тихо спитав Захаров, озирнувшись на Миронова, який під час розмови з командуючим фронтом делікатно відійшов убік.

— Не дражню. — Серпілін перестав усміхатись. — Навпаки, набагато глибше шаную, ніж раніше. Але нехай не забуває, що я командарм, і мені про порядність нагадувати не треба. Нехай нагадує тим, кому треба, якщо в нього є такі…

— Усе воно так, — сказав Захаров. — Та не хотілося б, щоб взаємини зіпсував.

— Будемо добре воювати — не зіпсуємо. А провалимо справу — про які взаємини мова? — сказав Серпілін і, почувши в трубці голос Кирпичникова, почав пояснювати йому про дивізію, яку — нічого не вдієш — доведеться віддати сусідові!

Потім поклав трубку і покликав Миронова.

— Пробачте, Віталію Вікторовичу, що перервав вас.

Доповідайте далі. Мабуть, щось хороше від вас почуємо, коли самі поспішаєте доповісти.

— Не зовсім так, товаришу командуючий, — сказав Миронов.

Виявилося, що його лівофлангова дивізія знову застряла, відбиваючи контратаки німецької піхоти з самохідками.

— Хочу сам туди виїхати, — сказав Миронов. — Прошу дозволу.

— Коли правильно вас зрозумів, поспішаєте нас вирядити? Заважаємо виїхати?

Миронов мовчав, але в очах у нього можна було прочитати: «Так, заважаєте. Коли б не було вас тут, уже поїхав би в дивізію».

— Правильно, треба й нам з членом Військової ради рушати, — сказав Серпілін.

Та Захаров несподівано для нього раптом звернувся до Миронова:

— А я, мабуть, теж у дивізію поїду. Разом подивимося: чому там німці не за законом діють? Щось самохідок у них надто густо стало! Що не донесення — самохідки! Коли починали, розвідка нам так багато самохідок не показувала…

Почувши, що Захаров знову збирається їхати разом з командиром корпусу, Серпілін спершу подумав несхвально: чи не надто багато опіки! Але потім вирішив — Захарову видніше. І першого дня, під час невдалих дій Миронова, не вилазив від нього, і сьогодні зранку в нього.

І, може, краще від тебе знає зараз, чим підтримати його дух. Захаров взагалі знає, що робить.

— З тобою ввечері зустрінемося, — кивнув Серпілін Захарову. — А вам, Віталію Вікторовичу, — потискуючи руку Миронову, сказав він, — на прощання порада: не забувайте про бога війни! Добре, звісно, самому комкорові в дивізію приїхати, та коли в нього при цьому ще в запасі, в кулаці, два-три артилерійські полки затиснуті, якими він без зайвих розмов здатний допомогти, — ще краще.

І набагато! Боюся, що ваших підлеглих німець успішно контратакує не тому, що такий уже сильний, а тому, що артилерія у вас ще й досі їде до переднього краю. А час би доїхати!

Попрощався, сів у віліса й, як тільки рушили, спитав у Прокудіна, що сидів позаду:

— Учора ви в оперативному відділі проектували, що німець проти нашого правого сусіда сьогодні зранку відхід почне. Так?

— Так точно, — мовив Прокудін.

— А він зранку не почав. Міркував, певне, як і ви, але наказу ще не мав. А тепер одержав.