Костянтин Симонов - Останнє літо

— Залишать у кадрах — знов козирятиму, — так ніби й не чула його, вела далі, поринувши в роздуми про свою, окрему від нього долю.

Коли вони вийшли за шлагбаум, віліс уже стояв на узліссі під деревами. Синцов ще здалеку побачив його.

— Ще трошки пройдемо. — Таня озирнулась на солдата, що стояв коло шлагбаума.

Вони пройшли ще кілька кроків.

— А тепер зупинимось.

Так уже в них склалося за час їхнього життя на фронті: коли вона бувала в нього, він розпоряджався, вирішував, куди її проведе і де з нею попрощається, а коли він бував у неї, вирішувала вона. Так було й зараз.

— До побачення, Ваню! — Вона зітхнула й закинула йому за шию руки.

Він нахилився й міцно поцілував її в губи. Але вона відхилилась, відвела губи, немов чомусь не хотіла цього, і кілька разів поцілувала його в очі неквапними, легкими поцілунками.

Він не говорив їй, коли вони зустрінуться. Було й так ясно, що до початку наступу вже не зустрінуться. І на початку наступу — також. Не зустрінуться, поки не буде зупинки. Коли раптом і зустрінуться раніше, значить, пощастило. Але вони вже звикли не говорити наперед про те, що буде, коли їм раптом пощастить. «Погано себе почуває», — подумав він, побачивши в Тані на тремтливій губі стомлені росинки поту.

— Чого ти? — спитав він. Її очі здалися йому незвично сумними.

Досі, коли він ставив якесь непотрібне, як їй здавалося, запитання, вона відповідала йому всміхаючись: «Сам дурень». Але зараз не всміхнулась і, так нічого й не відповівши, стояла й дивилася йому вслід, поки він ішов до віліса.

Він сів поруч з водієм і, коли розвернулись, помахав їй рукою. Потім ще раз помахав, уже на повороті. А вона стояла так само нерухомо. Стояла й чекала, коли він поїде.

Він затамував у собі почуття тривоги й ще раз подумав про неї, що все це просто від утоми; та й нерви в неї після всього пережитого — на живу нитку. Досить згадати, як накинулась на нього за те, що пішов у ад’ютанти.

Звісно, не про себе при цьому думала, а про нього.

Стривожилась, що йому, мабуть, нелегко звикати до цієї посади. І правильно здогадалась. Будучи ад’ютантом у Серпіліна, він тільки встигав слухати, записувати, передавати, уточнювати, наносити на карти і при цьому ще тримати напоготові в пам’яті не одне, так друге. А вночі таке почуття, ніби цілий день, вісімнадцять годин підряд, ішов слід у слід за начальством, ніколи не знаючи заздалегідь, скільки кроків воно ступить і через скільки зупиниться, де поспішить і де затримається, де встане, де сяде, де знову піде. Все-таки погана це посада навіть при хорошій людині! Ставитимешся до неї по совісті, як до виконання свого обов’язку на війні, значить, ніколи і ні в чому не належатимеш сам собі. А коли ставитимешся до неї, як недбалий раб, то й вийде, що ти і є раб при начальстві, а не солдат на війні.

Згадавши, як розгнівалася на нього Таня, Синцов подумав, що їм усе-таки треба порозумітися між собою.

Треба пояснити їй, що радий чи не радий, але зневажати себе за те, що пішов на цю посаду, не можеш. І не шукав собі легкого хліба, і не знайшов.

Праворуч у ліс пролягли колії машин, виднілися сліди гусениць. Уздовж дороги лежали в’ялі гілки — попадало на узбіччя маскування танків, що проходили тут уночі.

А може, реактивних установок. І ще колії в ліс, і ще.

Покажчик праворуч — у чиєсь господарство, потім покажчик ліворуч — у чибсь інше господарство. І вдалині шлагбаум, де треба буде показувати перепустку. Далі без перепустки вдень не проїдеш.

Був останній ранок затишшя, що тривало два місяці…

До початку Білоруської операції лишались лічені години.

Три фронти мали розпочати її завтра вранці, 23 червня, а четвертий — на добу пізніше.

Наступ починався в третю річницю війни саме там, де німці три роки тому завдали нам найтяжчої поразки.

Німецька група армій «Центр», що колись доходила майже до самої Москви, тепер стояла перед нами на прямій дорозі до Берліна, і це відчували не лише ми, а й німці.

З допитів полонених стало відомо, що за німецькою лінією оборони в Білорусії закріпилась назва «Фатерланд» — батьківщина! Офіційна чи солдатська була та назва, зрештою, не важливо, так чи інакше вона говорила про самовідчуття німців, що Берлін у них за спиною.

По-особливому сприймали майбутній наступ і ми самі.

Майже всі географічні пункти, що згадувались при плануванні операції, були пов’язані з війною дванадцятого року, з просуванням Наполеона до Москви і загибеллю його великої армії. Генерали й офіцери, плануючи операцію, не схильні були до символіки, але саме про це нагадували їм назви міст і річок: Вітебськ, Могильов, Борисов, Мінськ, Гродно, Дніпро, Друть, Березіна, Німан…