Костянтин Симонов - Останнє літо

І хоч, вечеряючи, згадав про невеселе — про загибель кількох товаришів, яких вони знали обоє, — навіть ці спогади пом’якшила знайома Тані його звичка говорити про все тяжке, як про давноминуле, а про майбутнє як про щось таке, де вже не буде нічого тяжкого. Він говорив про майбутнє так, ніби, щоб закінчити війну, лишилося тільки набратися духу і проскочити під обстрілом ще один шмат дороги, а там уже й кінець! І хоч Таня знала, що це не так і що сам Каширін краще від неї розуміє це, але його звичка веселої й сильної людини весело й безстрашно дивитися в майбутнє захопила її.

Усе було добре до тієї хвилини, коли Каширін раптом наморщив лоба і, згадавши, всміхнувся:

— Яких тільки чудес не буває з людьми! Вероніку пам’ятаєш? — і, побачивши застигле Танине обличчя, подумав, що вона не згадала, і повторив — Ну, Веронічка наша, твоя подруга, замість якої ти потім у Смоленськ на явку пішла. Пам’ятаєш?

— Звичайно, пам’ятаю, — з тим самим, закам’янілим, виразом обличчя мовила Таня.

— То вона, цілком можливо, жива. Ще минулої осені, коли визволили Смоленськ, знайомлячись там з людьми і документами, одержав такі відомості. Одна жінка після визволення Смоленська розповіла, що бачила її живу. «Живу!» — мало не скрикнула Таня. Але не скрикнула, навпаки, промовчала.

— А потім перевірили, виявилося, справді-таки підмінили її документи, — пояснив Каширін. — У групу, яку тоді мали розстріляти, включили за її документом дівчину, котра вмерла тієї ночі в тюрмі. А її з документами тієї померлої ввіткнули в ту групу, що гнали до Німеччини. Жінка, яка розповідала мені це, бачила її, вже коли їх везли в телячому вагоні на Варшаву… От які справи! Думали з тобою: розстріляли її, а вона, цілком можливо, жива! Остаточно про це дізнаємось, коли в Німеччину ввійдемо, раніше — навряд. Вони тих, кого на роботу до себе погнали, навіть у Східній Пруссії, в прикордонній смузі, тепер не тримають — відсилають далі на захід. Працює там, цілком можливо, як інші, на виробництві чи арбайтерін — батракує в якогось їхнього поміщика. Життя, звісно… — Каширін зітхнув. — Але все-таки не мертва, а жива.

Він подивився на Таню й побачив її бліде, без кровинки, обличчя. У Тані все тремтіло від зусилля взяти себе в руки. Але Каширін цього не зрозумів; йому здалося, вона стримує себе, щоб не заплакати.

— Чого ти? Чи не плакати надумалась? Чого б то? Людина, мабуть, жива. Не плакати, а радіти треба.

— Я радію, — все ще тремтячи всім тілом, сказала Таня і, підвівшись з-за столу, зчепивши руки, кілька разів пройшла туди-сюди по кімнаті і тільки після цього сіла, тримаючи тепер зчеплені руки перед собою, на столі.

— Іване Івановичу, це я сказала її чоловікові, що вона загинула. — Таня дивилася в очі Каширіну, не усвідомлюючи, що, по суті, ще нічого не сказала.

— Ну й що ж тут такого? — знизав плечима Каширін. — Хіба мало ми людей за війну спершу поховали, а потім знову оживили. Гірше, коли навпаки: гадаємо, ще живий, а він уже мертвий. А що ж ти ще могла йому сказати? Сказала, що знала. Припустімо, коли навіть він, вважаючи себе за холостого, знайшов собі когось за цей час, коли з живою жінкою знов зустрінуться, все, що було, спишеться! Вже маємо такі випадки.

Він говорив ці слова, зайві, непотрібні, які не мали ніякої ваги; говорив про якихось людей, котрі зустрінуться чи не зустрінуться, з якими щось може, а чогось не може бути, а Таня, пойнята жахом, сиділа навпроти нього й чекала, коли він замовкне. Їй навіть не хотілося його перебивати, бо й це — чи він говоритиме, чи спиниться й замовкне — теж було тепер для неї не так важливо.

— Я за нього заміж вийшла, — сказала Таня, коли Каширін замовк.

— За її чоловіка? — остовпів Каширін.

— Атож! За її чоловіка.

— Оце так… — зронив Каширін і довго мовчав. Потім спитав про чоловіка, хто він і де тепер.

Таня пояснила. Сказала, що чоловік працює в оперативному відділі їхньої армії. Про те, що Синцов став ад’ютантом у Серпіліна, вона тоді ще не знала.

Каширін мовчав, міркуючи, що їй тепер порадити, і, обміркувавши, став запевняти, що вона до кінця війни нічого не повинна говорити про все це своєму чоловікові.

— Не знаю, який він у тебе, — промовив Каширін, — але хоч би який він був — не треба! Тільки своє життя з ним зруйнуєш. А може, ще й даремно. Кажемо про неї: жива. А хто за це може поручитись? Тим більше, що її загнали до Німеччини. Скільки з них живими повернеться, цього ніхто не знає. — Він подумав і виклав ще один доказ, що здався йому важливим — А коли й жива, то за три роки життя там, може, з кимось із наших, з таким же, як вона, вивезеним туди арбайтером теж зустрілась, не гірша ж вона за тебе, що тоді?