Костянтин Симонов - Останнє літо

І тільки коли змушу себе не бути з ним, тільки тоді я, навіть у глибині душі, не хотітиму її смерті. А якщо я лишуся з ним і нічого не скажу йому, то — як це не страшно — я все одно не зможу хотіти, щоб вона врятувалася. Лише умовлятиму себе, що хочу цього. Я не повинна більше бути з ним. І все це, що було сьогодні, все це має бути в останній раз», — подумала вона, і їй стало безмірно жаль себе й свого тіла, яке останній раз торкалось його, яке він в останній раз обнімав, яке тепер буде самотнє, без нього. Якщо вона зробить так, як вирішила.

Так, як вона повинна зробити.

Вона думала про нього, так наче вони цього ранку прощалися назавжди. Може, в неї й не вистачить на це сили. Але все одно це буде тільки відстрочка, все одно вона не зможе з ним жити, поки не скаже. І не зможе, коли скаже. Навіть якби він сам зажадав цього. «А чи зможе він бути зі мною після того, як скажу йому про це?» — подумала вона вже не про себе, а про нього. Їй спало на думку те, чого ніколи раніше не спадало: адже вони зійшлися з ним, гадаючи, що тієї жінки немає на світі; і це зовсім інше, ніж коли б та жінка була жива, а він усе-таки, хоч вона й була жива, покохав би не ту жінку, а тебе!

Вона подумки з жахом поєднувала непоєднуване — себе, що лежала з ним тут, у ліжку, і ту жінку, там, у Німеччині, яка серед того життя, може, тільки й існує силою віри в своє майбутнє. І навіть у думках позбавити її цієї віри — все одно що вбити. Єдине виправдання, що вона нічого не знає. Але чи цього досить?

Вона сама себе жахнулася ще й тому, що все-таки зустрілася з ним і лягла з ним у це ліжко, так нічого й не сказавши йому. Але в наступну секунду пожаліла себе з такою ж силою, з якою щойно засудила. «Що ж, мені не можна було навіть і цього, навіть в останній раз? Чому мені не можна? Що, кому погане я цим зробила?» — з якоюсь майже передсмертною тугою подумала вона про себе саме в ту хвилину, коли Синцов прокинувся й побачив її нещасне обличчя.

Ранок був тихий і сірий. Таня вийшла разом із Синцовим через ту саму кімнату, через яку він проходив уночі; тільки вона спершу виглянула й сказала комусь: «Укрийся». Нари, що стояли в цій кімнаті, були порожні, всі вже повставали і порозходились. Тільки в кутку Синцов мимохідь побачив жіноче обличчя, що висунулося з-під ковдри.

— Прийшла з чергування й спала б собі, — оглянувшись, кинула Таня. — Сказали тобі, а ти навіть з головою не могла вкритися.

Говорила це не сердито, а спокійно, з усмішкою і, коли вийшли з Синцовим на вулицю, все ще усміхаючись, додала:

— Отак і на війні все одно лишаємось жінками.

Машина, якою їй треба було їхати, рушала о сьомій годині. Вони вийшли раніше, і вона запропонувала провести Синцова до його віліса. А коли віліса ще немає, все одно там і попрощається, нехай він залишиться й почекає.

А вона піде.

— Багато тобі їздити сьогодні? — спитав Синцов.

— Багато. В кількох точках будемо. Тепер щодня так.

Ішла з ним сільською вулицею, зовсім не криючись, і навіть взяла його під руку, спитавши при цьому:

— Більше ні разу не забив руки?

Саме незадовго до її від’їзду, в березні, він, потрапивши на передовій під обстріл, вискакуючи з машини, забив свою понівечену кисть об стойку…

— Не забив. Взагалі ніяких пригод не було. Тільки з одного фронту на другий переїхали.

— Я, коли мені мама в госпіталь твого листа принесла, одразу зрозуміла, що ви переїхали. Прочитала, що тепер живеш там, де з тобою познайомились, і все зрозуміла. Тільки не уявляла, що це справді так близько.

Вона говорила про все це, ледь усміхаючись. Була якась тиха й спокійна. Навіть дивно, яка спокійна.

Вночі Синцову здавалося не раз, що з нею все-таки сталося щось, чого він не знає. Зараз, уранці, коли дивився на її спокійне обличчя, він не думав про це. Думав, що вона просто страшенно стомилась, і мовчки вилаяв себе. Навіть коли вона всього цього сама хотіла, він мусив пам’ятати, що вона недавно з лікарні. Якось треба було її хоч трохи, скільки можна, поберегти! Але говорити тепер про це було б безглуздо, і він не сказав, тільки міцніше притиснув ліктем її руку.

— Який я радий, що ти знову тут!

— І я рада. — Вона висмикнула свою руку з-під його ліктя, відкозиряла військлікареві, що йшов назустріч, і знову взяла Синцова під руку. — Поки була в лікарні, одвикла козиряти. А тепер щодня їжджу, козиряю, козиряю… Хоча б війна скінчилась. Та, може, й війна скінчиться, а мене в кадрах залишать…

— Скінчиться — побачимо. — Синцов подумав не про той час, коли скінчиться війна, а про той день, який усе наближався, коли війна, навпаки, з усією силою знову почнеться в них на фронті.